Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравниці. Слідом за ним ішли Уліб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравниці, як годилось, Святослав клав жертву, всі мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потім сідали до столу.
Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тільки заходила до стравниці; носила миски, наливала вино, прибирала посуд і все робила швидко, метко і спритно.
Потім княжич Святослав ішов наверх, сідав у Людній або Золотій палаті, по праву руку від нього стояв воєвода Свенелд, по ліву – брат Уліб, близько сідав ларник Переніг, чимало воєвод і бояр стояли позад них. І княжич Святослав говорив з тіунами, приймав гонців земель, слів, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд і правду людям.
Власне, все робив не він. З тіунами, гонцями, всіма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гонцями земель, творили суд і правду людям.
Але ж княжич Святослав мав вуха і все чув. Тіуни говорили про оскудіння княжої скотинці, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збільшення уроків і уставів. Приходили і ставали на суд бояри, що в сварках за рольні землі, бортневі знамена й боброві гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, які хвалились, що не хтось інший, а тільки вони кров’ю й життям своїм захищають землі, за що просили пожалування.
Уже й раніше Святослав часто сидів біля матері, коли вона робила суд і правду. Але тоді він покладався на неї, вона знає правду і покон. Та й не завжди він сидів поруч з матір’ю, бо здебільшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полі.
Тепер він мусив слухати тіунів, бояр, воєвод, і часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рідну землю. Кожен із них намагається вирвати собі більше, все найкраще, і в запалі своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-під пальців.
Ці мужі ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгіршими словами, сварились і навіть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не він вирішував їхню долю, бо вони сварились і мирились; незважаючи на всі свої сварки, стояли в’єдно, хіба що тільки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.
Проте вони були справді жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самі судили інших. Вони часто приводили на суд людей своїх – смердів, рядовичів, закупів і просто обельних холопів. Той утік від свого господаря, той потай вночі вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, і вони – воєводи й бояри Гори – карали оцих роб’їх, чорних людей як тільки могли, кидали в поруби[115], віддавали на потік, пограбування, прирікали на смерть. Так-бо, мовляв, велів древній закон і покон.
І княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон і покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скніло при цьому серце. Він знав і любив древній закон і покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полі, але не знав ще страхітливих законів і покону Гори.
Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужів, силою Гори. «Добре, – думав він, – що ця сила не може судити князя».
Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город і їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось – звідти, як крик пораненої чайки, долітали й долітали недобрі вісті, звідти приходили мало не кожного дня купці, яких було пограбовано й покалічено в далекій дорозі, там також дуже часто загибали в сторожі вої – від меча, отруєної стріли, від хижої руки.
Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Дніпро, мчав гостинцем, що вився на схід сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Родні, шугав вгору по Десні – до Чернігова.
Вони завзято шукали ворога. Це були печеніги, чорні булгари, загони великих орд, що блукали за Ітилем-рікою. Як таті, вони ночами скрадались у полі, підбирались до городищ і сіл, блискавицею падали на мирні хижі, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнаків та дівчат гнали в неволю.
Не раз княжич Святослав із дружиною своєю стикався із цими ворогами їхньої землі. Він ішов по сліду, шукав їх у байраках і ярах, проходив ліси, що перетинали шлях, мчав у широкому полі, де під копитами шуміли тирса, високі могили вказували шлях, а на обрії вставало марево.
Часом це було й не марево. То, підіймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвість, до Ітиля-ріки, чужинці, то вони везли з собою добра Руської землі, гнали худобу, вели людей.
Мов вітер, мов грім, що котиться і все підсилюється в безмов’ї, мчали в полі вої княжича Святослава, а попереду летів він сам – рішучий, дужий, безжальний.
І вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижаків далеко в поле, нищили, вбивали. І це княжич робив охоче, любо, бо захищав рідну землю, людей її.
На все життя залишилась у нього й пам’ятка про ці дні. Одного разу, наздоганяючи орду, він стикнувся віч-на-віч з її каганом. Трохи косоокий, темний, із вишкіреними зубами, каган був великий, спритний, міцний і, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князеві Ігореві кузнеці-умільці з Родні; був він обоямогострий, харалужний[116], із золотим крижем, срібним яблуком, всипаний камінням-огнивом. Меч цей розсікав на льоту лист, дерево ніби зрізував…
Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кінь, не раз і не два каган залітав до княжича з спини.
До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полі. Вони помітили небезпеку, що загрожувала князеві, й поспішали до нього. Але коли б княжич не був сміливий і дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженів, люто одбивався, налітав на нього. Один раз ударив по голові, ще раз – у груди. Та княжич втримався в сідлі й ударом меча обірвав життя кагана. Коли всі примчали, каган конав у густій тирсі. Але і в Святослава була поранена голова, перебите ребро.
Але що ці рани? На молодому тілі все швидко заросло, все забулось, і він через короткий час знову мчав на чолі своєї дружини в полі, вечорами спочивав десь на високій могилі, слухав цікаві розповіді Асмуса, а навкруги біля вогнища сиділи вої.
Як дозвільно було їм всім у цьому полі! Десь далеко була Гора, тіуни, бояри, воєводи, десь там був брат Уліб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тільки земля та небо, високі могили, у туманах могли спокійно спати городища й села.
І, лежачи на теплій землі, слухаючи, як десь далеко-далеко в полі перекликається сторожа, він довго дивився на зорі, а потім нібито легко злітав до них на невидимих крилах і міцно засипав.
Та чим сильніше буяла весна, чим дужче пахли трави й квіти в полі, тим настійніше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокій. Часом бувало так, що, їдучи в полі, понад лісом чи рікою, він раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з’явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що він щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києві. І він завертав коня, поспішав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
І все частіше і частіше мучило його безсоння в безлюдді й безмов’ї полів. Він лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зірок на небі починав шукати найкращі, любі оку… Він і знаходив їх – це були дві привабливі голубуваті зірки, що висіли, як сестриці, на північній удолині неба і мінились, грали, як перли. Не маючи сили одірватись від краси їх, він хотів, як і раніше, линути, летіти на незримих крилах до них, але не міг, вії його не склеплювались, сон не приходив.
