– А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке ні…

– Якщо він не захотів випити келиха з цикутою[208], треба зробити келих з його черепа.

– Проедре! Я згоден заплатити сто, двісті, триста кентинаріїв. Та коли б за його смерть мені треба було віддати половину імперії, я б і цього не пошкодував. Чуєш, проедре?!

– Ти дуже щедрий, імператоре, і забув про те, що в нашій скарбниці порожньо. Ста кентинаріїв для цього буде досить.

– Що ж ти зробиш?

– Я пошлю, імператоре, василіка до тих самих пацинаків, дам їм золота сто кентинаріїв. Покійний Калокір писав мені з-під Адріанополя, що він говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом – вони його зустрінуть у полі, якщо морем – на Дніпрі.

– Проедре! Дозволяю тобі дати пацинакам стільки золота, скільки вони вимагатимуть. Тільки поспішай, проедре!

– Я зроблю все, що треба, – засміявся проедр. – Де нічого не вдіє стріла, там все може зробити золото. Поки імперія має золото, вона ще міцна. Але від Дунаю повзе туман, іди до намету, час спати…

І над Дунаєм, і над усім світом ішла ніч. Спокійно тепер заснув імператор Візантії, спав його стан. Тільки в Доростолі не спали. Там, за стінами фортеці і на березі Дунаю, горіли вогні, відблиск яких блукав на хмарах. Звідти долітали голоси – руси готувались у дорогу.

Не спав також і проедр Василь. Він сидів на лавці біля намету, дивився на небо, Доростол, вогні над Дунаєм, щось уперто думав, і коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помітив би, як посмішку на ньому змінює вираз люті, а після цього знову з’являється посмішка.

Проедр Василь у цю ніч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному імператору Візантії – Іоанну. А далі? Що робити далі?

Проедр Василь хотів бодай один день побути імператором Візантії. Може б, він того дня повернув душу в своє тіло? Тільки чому слабіє тіло в проедра Василя, може, пізно повертати душу в це тіло?

Князь Святослав поспішав. У Доростолі та й скрізь на пониззі Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленіло й цвіло. Але з півночі, із-за гір, часом віяли свіжі вітри, високо в небі пливли білі прозорі хмаринки – надходила осінь.

Кілька днів, працюючи й уночі, спускали вої на воду лодії. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонці, ставили щогли й ув’язували реї, латали й шили вітрила, клали на лодії всіляке потрібне в далекій дорозі рухло, а тоді прийняли з грецьких кумварій[209] дань – по дві медимни[210] жита на кожного воїна.

Усі ці дні на Дунаї, в Доростолі й на полі за ним було тихо. Візантійський табір стояв на місці, навкруг нього вдень і вночі ходили вігли, на грецьких кораблях гребці не сушили весел. Тут був ще й імператор, – яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.

Князь Святослав велів – бо вже знав цього підступного й зрадливого ворога – стерегтись, тримати сторожу в полі, на стінах, біля лодій.

У князя Святослава боліло серце не тільки за своїми воями. Він думав і про болгар, що так хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя, боролись поряд із руськими воями. Вої Русі повертаються до рідної землі – до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленій землі без них болгарські смерди й парики?!

Тому князь велів, доки руські вої стояли ще в Доростолі, виходити з города пішо, виїжджати на конях, плисти на лодіях тим болгарам, яким не було місця в Доростолі і яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.

І болгарські вої, які також не хотіли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тікали звідси – вночі сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вігл. Тоді ж від доростольського берега одна за однією одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на північ, до Залізних Воріт, і на південь – до гирла Дунаю.

Довелось і Микулі прощатись із побратимом своїм Ангелом.

Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не міг ходити. Як і багато інших поранених болгар, він лежав під стіною над Дунаєм. Тут їх доглядали здорові вої, доростольські жони, унотьки.

Була задушлива серпнева ніч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавиці, але так далеко, що до Доростола не долітало відлуння грому.

– Наші вої готують лодії, – показав Микула на берег, – і одвезуть вас далі від Доростола, вгору по Дунаю.

Ангел мовчав.

– Може, попадеш і до свого села, – вів далі Микула. – Добре село! Пригадуєш, як ми там бували?

Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, і Микула на мить побачив освітлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхітливе обличчя Ангела: блискучі очі, гострі вилиці, закушені уста.

– А що там, у селі? – долетів до Микули голос Ангела.

Він замовк, але до Микули долинули дивні звуки —

Ангел набирав у груди повітря – й випускав, набирав – й знову видихав. Сумніву тепер уже не було – Ангел плакав.

– Ти не говори так, – зовсім близько до Ангела схилився Микула. – Це не кінець. Слухай, Ангел, це не кінець.

– Де ж не кінець? – запитав його Ангел. – Нічого в мене тепер немає, і Цвітани також.

Він заплакав і тепер уже не крився – коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутні очі, уста, що кривились від плачу.

– Слухай, Ангеле, – суворо сказав Микула. – Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!

Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рівніше й спокійніше. У темряві знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.

Так, тримаючи руку в руці, якийсь час і помовчали вони: Ангел – лежачи під стіною, Микула – сидячи на землі біля нього. І хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавиці, вони їх тепер нібито й не бачили, кожен із них думав свою думу.

– Так, – промовив нарешті Микула. – Ти сказав – кінець? Ні, Ангеле, не кінець. А хіба мало завдали ми шкоди ромеям? Вір, вони стекли кров’ю і ще довго стікатимуть. А люди, скільки б вони не жили, цього не забудуть! Та хіба ж можна забути?

У сяйві від блискавиць, що кресали все частіше й частіше, вони дивились на стіни Доростола, що нагадували кам’яні брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодій, на воїв, що ходили понад берегом і чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.

– І тебе я ніколи не забуду, – додав Микула, згадуючи всі дні, які йому судилось провести з Ангелом. – Хіба це можна забути? – закінчив він, стискуючи руку свого побратима.

Ангел у відповідь тільки міцно стискував руку Микули.

– А ти мене не забувай, – знову почав Микула. – Буде важко – згадай мене, всіх нас… От тобі й стане легше.

– О! – вирвалось тоді в Ангела. – Тебе і всіх вас я ніколи не забуду!

– От видиш! – навіть засміявся Микула. – А ти кажеш – кінець! Ні, добре, що почали. А кінець ще далеко, далеко…

Він на якусь хвилину замислився, а тоді несміливо сказав:

– Я оце думав, що б тобі залишити, аби пам’ятав мене? Меч або щит – так ти їх маєш, і мені вони ще потрібні. Шкода, Ангеле, нічого в мене немає… А втім, зажди, Ангеле, я придумав, знаю…

Він щось довго шукав у себе за пазухою, а потім поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку річ.

– Це Мокоша, – суворо промовив Микула. – Добра богиня, багата, вона народжує все на землі, оберігає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тоді, перед битвою. От вона й допомогла – тишина, мир… А тепер я дам її тобі, нехай помагає.

– Це ж твоя богиня, – відповів на те Ангел.

– Я їду додому, – заперечив Микула, – там у мене багато богів. Там вони є скрізь, – там у мене жона, дочка, син… Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобі, хоч ти віриш у Христа.

– Я вірю в тих богів, які мені допомагають. Спасибі, Микуло, я візьму Мокошу.