І враз навкруг залунали різні звуки: вітер прилетів із-за ріки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгі темні тіні. Ці тіні вкрили й тіло князя Уліба, що лежало на піску.

– Воєводи! – промовив Святослав. – Князь Уліб помер, бо не хотів віддатись ворогу. його вбили ромеї…

Він подивився на воєвод і побачив їхні бліді, оточені блискучим сріблом шоломів обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.

– Вражда наша закінчена, – сказав князь Святослав. – Уліб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цій землі більшого злочину, як зрада рідній землі, її людям.

Князь Святослав помовчав і довго дивився крізь голубу ніч кудись на лівий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом під промінням місяця, і на ліси, що стояли на варті по обрію.

– Але не хочу я, – сказав далі князь Святослав, – щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радіють, що в нас князі себе вбивають, нехай не імуть сраму й руські люди, – це ромеї вбили його. Тож ідіть до города й скажіть, що ромеї наскочили на князя Уліба тут, на березі Дунаю, захопили зненацька і вбили… Чи так я розсудив, воєводи?

– Правда, княже!

– Ідіть і приведіть сторожу, щоб узяла його тіло.

– Але як залишити тебе, княже, одного?

– Не бійтесь, – відповів Святослав, – мене ромеї не візьмуть.

Проте воєводи не залишили свого князя: один із них швидкими кроками рушив до города, другий пішов слідом за ним, але оддалік зупинився і став так, щоб його не бачив князь.

І князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нічного океану, на небі все вище й вище піднімався місяць, у березі переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з’явився й заквилив птах кулик.

Князь Святослав подумав, чому з’явився серед ночі й квилить тут, над пісками, птах? Може, то й не птах. Навіщо він став би залишати серед глупої ночі своє гніздо? То душа брата Уліба одяглась у пір’я птаха і тепер літає над Дунаєм, уболіває, що так все сталось.

І як, справді, не уболівати, як не квилити?! Бідний, бідний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дійшло. Ось тіло князя Уліба лежить бездиханне на піску, а ти – душа – розкидаєш над ним чорні крила, думаєш, як це все сталось, куди тобі тепер подітись?

Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навівай печалі на людей. Бо ти шукав свого – і не знайшов, хотів зробити своє – і не зміг, а тепер і поготів тобі нічого тут робити! Тож радій з одного – люди не знатимуть, що ти наробив, і ще до ранку поховають тіло Уліба так, як належить князеві… А ти, птахо, не квили, піднімайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схід сонця знайдеш стежку в вирій, і якщо тебе не пропустять у княжі ворота, то, може, почепишся десь хоч на гілочці в Перунових садах…

Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кілька разів заквилив, а тоді полетів над хвилями і став підійматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.

А від города вже йшли вої, щоб взяти на щити тіло князя Уліба, вбитого, як сказав князь Святослав, цієї ночі ромеями тут, на березі Дунаю.

Скоро мине ніч. Світильники ще горять у палаті кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, нові муки й страждання.

Біля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Ні, це він схилився до столу і взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як і завжди, – стрункий, дужий, незламний.

Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось – немає в живих князя переяславського, князя чернігівського, тільки вчора загинули воєводи новгородський і деревський, немає вже й Уліба.

– Дружино моя! – промовляє князь Святослав. – Зараз нам нікуди подітися. Сором нам буде довіку, якщо відступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв – переможемо або помремо. А мертві сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землі. Я піду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помисліть самі про себе й Русь…

– Веди нас, княже! – заволали воєводи. – Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої…

Це була година, що вирішувала не тільки долю ромейського і руського війська, вирішувалась доля багатьох народів, доля, може, й поколінь. Ніхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь – то щастя, мир, спокій будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що ніякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї – тоді полетять чорні вітри над Дунаєм до Дніпра і далі за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть під мечем імперії, на багато віків воцаряться там неволя, рабство, смерть.

Князь Святослав ждав цієї години. Заради того, щоб одвернути смерть від Русі, прийшов він сюди з військом своїм. Довго тут, у Болгарії, це військо мучилось і страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вірили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.

Тепер почався останній бій. Імперія не могла більше воювати, вичерпувались і сили русів. І тим страшнішим був цей бій – кожен з них ставив усе, що мав, далі ж була смерть або перемога.

І коли руські полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кінцях їхніх списів. Щитоносці, лучники й пращники гнали перед собою хмару стріл, гострого смертоносного каміння. Списоносці виривались уже за щити, – хитнулись лави імперії.

Військо Іоанна відступало. Тепер це було добре видно. Раз і вдруге на руських воїв налітала з боків кіннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершників.

І вже близька була перемога Русі, вже ромейські вої готові були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити і проти чого не може вистояти…

У розпалі бою ніхто не помітив, як на пониззі Дунаю випливала темно-сіра хмара. Попереду неї полетів дужий вітер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори.

Буря, страхітлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вітер свистів між списами, знамена одривались від древків, вої руські все йшли і йшли вперед. Але вітер сліпив їм очі. Вони одвертались від бурі, що штовхала в груди, валила з ніг, а разом із тим одвертались і від ворогів.

Святослав бачив усе це. Вітер бив і йому в груди, пісок засипав очі. Кінь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на місці.

Святослав підняв угору обличчя й кілька разів махнув мечем так, що коли б хтось попав під нього, то був би враз розрубаний…

– Перуне! – крикнув він крізь свист і завивання вітру. – Що ти робиш, чому пішов проти Русі, невже ти заодно з греками? Одступи! Поверни всп’ять, Перуне!

Він навіть махав мечем – так, ніби вів двобій, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повітря, хмари жовтої пилюки…

– Перуне! – кричав Святослав. – Слухай мене, Перуне!

Вітер не стихав, хмари пилюки все густішали, кінь не міг ступити вперед. Найстрашнішим було те, що крізь жовту імлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабіч нього, як вони розірвались, і вже деякі, широко розплющивши очі, закидали на спини щити, повернулись назад…

Але й ромеїв била, шматувала ця буря.

– З нами святий Феодор, – кричав Вард Склір, – уперед, ромеї! Не випускайте русів…

Ромеї не могли стримати русів, що заподіяли їм такої великої шкоди…

– Дружино! – кричав князь Святослав, повернувши коня за вітром і перемагаючи свист і рев бурі. – Вершники, ідіть на головні ворота, землі – кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун!

У розпалі бою, крізь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидів на коні і, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до ніг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, і князь, напевне, вбив би його мечем.

Але раптом під князем Святославом упав кінь. Піші ромеї, мабуть, пройняли списами коня, бо упав він сторч, і князь ледве встиг вихопити ноги з стремен…