– Але що думають боляри? – лютував Цимісхій. – Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.

– Я думаю, що руські вої б’ються не тільки тут, на полі, але й у городі…

– Тоді пошли безсмертних.

За наказом Іоанна з лівого боку на руських воїв налетіли заковані в броню, озброєні довгими списами безсмертні.

Руські вої почули тупіт коней і зрозуміли, що замислили ромеї. Але вони і на цей раз не відступили. Накидали на шляху, де мали пролетіти безсмертні, чимало борін, набили багато списів, і коні казились, мчали з вершниками світ за очі.

Це був страшний кінець преславської січі. Цього дня на полі загинуло багато руських воїв. Набагато більше воїв втратив імператор Іоанн. Але він не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руські вої не були переможені. Тільки тоді, коли почало темніти, відступили вони за стіни, підняли мости, зачинили ворота.

Кілька днів намагався Іоанн Цимісхій взяти Преславу. До нього з перевалів підходило все нове й нове військо.

Багато разів велів Іоанн брати місто копієм, вже під стіни Преслави підтягли пороки й тарани. Іоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали каміння…

Захисники Преслави тепер уже не відкривали воріт. Вони стояли на стінах, гасили пожежі, кидали на ромеїв каміння, лили гарячу смолу, засипали їх стрілами.

Було й інше – кілька разів у той час, коли бій ішов під самими стінами Преслави, в стані ромеїв вчинялась тривога – то починали горіти метальні машини, то летіли стріли в спини. Уночі ромеї боялись одходити від стану, бо хтось невідомий близько блукав між скель.

Нарешті розлютований Іоанн сказав Варду Скліру і Іоанну Куркуасу:

– Я мушу зустрічати свято воскресіння в Преславі. Якщо ви цього не зробите, я поведу військо сам, а вас накажу повісити!

Тоді в п’ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склір, Іоанн Куркуас і всі полководці знали, що їм загрожує, якщо вони не візьмуть Преслави, обіцяли воїнам великі нагороди і дали їм стільки вина, що ті зовсім сп’яніли.

І коли Іоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати каміння, а в стіни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побігли до стін, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору.

Мабуть, ще довго тривала б ця битва, і, мабуть, захисники Преслави бились би на її стінах до загину, але ж у найстрашніший час, коли руські вої одбивали п’яних ромеїв, стінами текли потоки крові, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, відчинив їх і дав шлях ворогу…

Але й після того Преслава ще не впала. Багато воїв одразу ж кинулись до воріт, побачили там, схопили й підняли на списах боїлів і боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми біля воріт, бились сокирами, різались ножами. А коли всі вої зійшли зі стін, тоді й вони підняли щити й стали відходити до Вишнього града, що височів на горі над Камчією, заскочили до гридниці й стали на її стінах.

Коли імператор Іоанн заїхав до города, бій там ще продовжувався. Зійшовши з коня і стоячи на скелі, звідки видно було Вишній град і гридницю перед ним, Іоанн зрозумів, що ромеї швидко не візьмуть гридниці, де збилось кілька тисяч русів і болгар. Він велів палити її.

Ромеї тягли звідусіль усе, що тільки могло горіти, зі всіх боків підпалювали дерев’яні стіни гридниці, стіни града.

День закінчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заході, а ще одно вогняне море буяло в Преславі. Загибав Вишній град – краса Болгарії, у вогні гинули руські вої.

Та ось руські вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зі зброєю в руках, аніж загибати у вогні.

Так почався останній бій у Преславі. Зі всіх вулиць поспішали до гридниці піші й кінні ромеї. Вони поволі оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, які стояли в полі. Воїв була тисяча, далі лишилось кількасот, ще далі – кілька десятків. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупів. І це було настільки страшно, що навіть імператор Цимісхій сказав:

– Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!

Саме тоді примчали вершники й доповіли імператору, що вони знайшли у Вишньому граді в кам’яному палаці кесаря Бориса.

Імператор Іоанн, почувши це, ні на хвилину не затримався, а, сівши на коня і взявши з собою великий загін безсмертних, помчав до палацу.

Звістка про кесаря Бориса дуже схвилювала імператора: отже, Святослав тримав його у в’язниці у Вишньому граді, а війська ромеїв наступали так швидко, що руські вої не встигли його вивезти.

«Швидше туди, швидше, – думав імператор. – Я зніму з нього кайдани, виведу з в’язниці, живий кесар Болгарії потрібен мені більше, ніж Преслава!»

Думав він і про інше. Починаючи від Аспаруха і Омартога, як це добре знав Іоанн, болгарські кесарі збирали в палацах своїх у древній столиці Плисці, а пізніше в Преславі нечувані скарби. Про ці скарби знав весь світ і, звичайно, імператори Візантії. Починаючи свої війни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути ці скарби. Мріяв про них і імператор Іоанн. О, як потрібні були зараз золото, срібло, дорогоцінне каміння зубожілій імперії!

Але, звичайно, імператор Іоанн і гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарів вціліли, – коли князь тавроскіфів побував зі своєю ордою в Преславі, він, безперечно, забрав з собою ці скарби. А хіба не зробив би так само Іоанн? Адже скрізь – у Сирії, Єгипті, арабських землях, – скрізь, де з своїм військом проходив Іоанн, він найперше забирав скарби…

До кам’яного палацу у Вишньому граді було зовсім недалеко, і імператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетівши на подвір’я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславі, – в усіх будівлях града чулись зойки і крики, скрізь ходили з мішками легіонери.

– Де кесар? Швидше до нього! – крикнув Іоанн.

– Він у церкві! – відповіли імператору.

Разом з безсмертними імператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводі своїх боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис – у білому одязі, пурпуровому корзні, підперезаний червоним поясом, у червоних сандаліях, з цепом і гривнами на грудях. Побачивши імператора, кесар зупинився і, впавши ниць, вітав його.

– Встань, – промовив Цимісхій, – і йди сюди.

Кесар зробив кілька кроків і зупинився перед Іоанном.

– Бідний кесар Болгарії, – сказав імператор, – ти довго і багато страждав…

– Так, великий василевсе, нам усім довелося багато й довго страждати…

– Ти, кесарю, з болярами своїми зробив велику послугу, відчинивши ворота Преслави, і імперія ніколи не забуде цих ваших трудів… Але я не знав, що ти вже на волі, я думав, що Святослав вкинув тебе до в’язниці.

– Ні, імператоре, муки мої й боляр були безмежні, але я не сидів у в’язниці, а ввесь час був тут, у Вишньому граді.

– Велике щастя, що ви всі вціліли, – звернувся імператор Іоанн вже до боляр. – Я прийшов сюди, поневолені болгари, щоб врятувати вас від орд тавроскіфів, від язичника – князя Святослава, щоб визволити Болгарію, щоб жити з нею в любові й мирі, як заповідали імператори ромеїв і як того прагнули кесарі ваші…

І на знак прихильного ставлення до болгар імператор Іоанн зійшов з коня, подав руку кесареві Борису, і вони разом пішли до палацу.

Там імператор ромеїв добре поїв, випив, перепочив, а тоді запитав у кесаря Бориса:

– А як, кесарю, скарби каганів?

– Вони цілі, василевсе…

– Як? – імператор не міг приховати свого здивування. – Святослав не встиг їх забрати?

– Ні, – відповів поволі кесар Борис, – він їх не став брати.

– Проклятий тавроскіф! – скрикнув імператор Іоанн. – Вір мені, він побоявся їх брати, бо знав, що я нажену його навіть за Дунаєм і покараю, а за скарби вигадаю найлютішу кару.

Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, і нічого не відповів.