– Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Він ніби прокинувся.

– Я не говорю про тебе? О ні, я увесь час говорю саме про тебе… Я мріяв про тебе, ждав, коли помре Полієвкт…

– І не діждався мене?

– Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракії, в Азії повстали Лев Фока і ще кілька родичів Никифора, тут, у Константинополі, на гробниці Никифора пишуть, що це ти його вбила…

– Але ж його вбила не я, а ти?

– Мовчи, його вбили не ти, і не я, а Лев Валент. Так я сказав тієї ночі й тоді ж велів його вбити – заради тебе, себе… Винні мертві, так завжди найкраще, Феофано.

– А Феодора?

– Великому палацу потрібна василіса – тепер він її має.

– Мені тебе жаль, імператоре.

– Не жартуй, Феофано, я говорю невеселі речі, але правду.

– Я знаю, що це правда, бачу, що мені немає місця в Константинополі. Невже ж так і буде? Що ж мені – знову на Прот?

– Ні, – швидко відповів він, – я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко від Константинополя і близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звідки ти швидко можеш мене досягнути…

– Про що ти говориш, Іоанне?

– Ти поїдеш у Вірменію. Там я народився і ріс, там всюди мої люди, там ти ні в чому не відчуватимеш нестачі…

– А діти?

– Дівчат ти візьмеш з собою, а Василь і Костянтин нехай соцарствують зі мною. Їм я хочу тільки добра. Тут, у Константинополі, вони нікому не потрібні, а тобі й мені колись стануть у нагоді.

Вона пішла до балкона катихуменія, звідки видно було весь собор, олтар, намальовану там постать божої матері, стала, спершись на поручні.

Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Іоанн? Ні, не любив, вона була йому потрібна, як проедр Василь, Лев Валент, етеріоти, що вбили Никифора. Чи любить він її тепер? Ні, не любить, а тільки боїться, більше, може, ніж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзі, – такі ж дужі, страшні, мстиві, як і вона – Феофано. Одного він не знає – хто ці друзі… Через це Іоанн прийшов і сюди, в катихуменій. Він боїться її, боїться їх; він говорить правду – імператор Візантії лишився сам… Тепер вона в безпеці, він і не вб’є її, бо боїться… Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменій, увійшов імператор, її не захистить ніхто, і навіть бог! Дуже добре, що він посилає її у Вірменію, вона згодна їхати будь-куди, аби тільки не на Прот. Феофано навіть здивувало, що він запропонував їй Вірменію. Ще Никифор подарував їй там кілька городів, вона буде однією з найбагатших жінок, через купців і слів, які безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робиться в Константинополі. З нею будуть дві дочки, сини Василь і Костянтин вчитимуться тут у Магнаврі…

Феофано оглянулась і побачила Іоанна, що стомлено сидів у кріслі і, сперши голову на руки, дивився на підлогу, думав.

«А може, – подумала вона, – він не хоче втрачати мене як співучасника й помічника. Адже він знає, що я можу все зробити. Ні, так і є, він висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зі мною й своїх ворогів, коли це буде потрібно».

– Іоанне! – покликала Феофано.

– О, я стомився й замислився, – промовив він. – Що тобі, Феофано?

– Я згодна, – сказала Феофано. – Але… там, у Вірменії, я залишаюся василісою?

– Ти матимеш почесть і славу як василіса.

– І ти не забудеш мене?

– Ні.

– Що ж, прощай, Іоанне, – сказала вона. – А може, ти сьогодні побудеш тут, у соборі? Адже в тебе є мутаторій – своя половина собору. Нехай живе Софія! – зухвало закінчила Феофано.

Він подивився на неї, чудову, освітлену вогнями свічок, прекрасну Феофано.

– Не знаю, – зітхнув він, – коли ми побачимось. Може, сьогодні, може, через кілька літ. Знаю одно: корабель до Вірменії піде завтра. Прощай, Феофано.

– Прощай!

Імператор Іоанн поправив на плечах дивітисій, поклав руку на криж меча і вийшов з катихуменія.

Феофано ще довго стояла на тому ж місці, дивилась на двері, що зачинились за імператором, чула, як він спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етеріотів.

Тоді вона погасила всі, крім однієї, свічки й сіла біля столу. Феофано думала, уявляла, як Іоанн вийшов із собору, пройшов із своєю сторожею між Магнаврою й Каваларією, прямує між руїн у саду Сераля. От він дійшов до Хрисотриклініума, проминув фар, що блищить серед пітьми ночі, от дійшов до стіни Буколеону. етеріоти вдарили у ворота, через віконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навіщо йому дивитись – він знає, хто це прийшов, і велить етерії швидше відчинити потайні двері. От імператор Іоанн входить, іде, от палац, знайомий кітон, де спить Феодора, де так тихо-тихо…

І чомусь їй здалося, що імператор Іоанн не зможе в цю ніч спати. Феофано не спить, не спить і він, вона думає про нього, а хіба не думає про неї й він? Ні, він не спить, все думає, думає, вагається, вирішує, виходить з кітону. Перед ним розступаються етеріоти, бо він – василевс, може йти, де хоче. Імператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сиділи вони з Феофано. І раптом завертає, прямує до потайних дверей у східній стіні Буколеону, виймає ключ, який є тільки у нього, одмикає їх і йде вже іншим шляхом – далеко від фара, мимо бань церкви Богородиці, поспішає до Софії…

Феофано навіть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибині собору. Не здивувалась і тоді, коли кроки залунали на сходах, біля дверей катихуменія. Двері розчинились, там стояв хтось у темній одежі. Світла однієї свічки було мало, але Феофано побачила обличчя, очі, уста, складені на грудях руки проедра Василя.

– Я прийшов до тебе, Феофано, – тихо промовив він.

Вона встала й швидко пішла вперед, поклала руки йому на плечі.

– Спасибі, я ждала тебе… Але як ти міг залишити Буколеон і імператора?

Якусь хвилину він дивився захопленими очима на неї.

– Запали, Феофано, більше свічок. Так, цю, цю, іще одну, отут перед іконою. Нехай буде багато світла. Імператор спить, спить Буколеон і весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрізь. етеріоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрізь охороняють, і навіть у соборі святої Софії.

– Я дуже хотіла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумію, що діється навкруг мене.

– А що ж тут не розуміти? – байдуже спитав проедр.

– Я не пізнаю Іоанна, – швидко заговорила вона. – Колись він любив мене, – а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спільницею його, – тепер він відсахнувся від мене. Тепер, коли я опинилась у соборі, він говорить, що…

– Визволив тебе з Проту? – засміявся проедр.

– Так, він говорить це… Чому ти смієшся?

– Я сміюсь, Феофано, бо Іоанн ніколи тебе не любив, сміюсь, бо ми зробили його імператором, і це всі знають, крім нього, сміюсь, бо він думає, що обдурює нас, насправді ж ми обдурюємо його. Та ще сміюсь через те, що він уже не імператор, а труп, чуєш, тільки труп, Феофано…

– Я розумію, що він може швидко стати трупом, – згодилась вона. – Але хто це зробить? І я не розумію, хто ж буде після нього, Василю?

Він дивився на Феофано – такий, як і колись, – проедр, постільничий… Але в сяйві свічок вона в цю хвилину помітила, що в обличчі його є щось подібне до обличчя імператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинаріях, – ті ж очі, ніс, уста, підборіддя…

– Це Константинополь взнає пізніше, – близько схилившись до неї, сказав проедр. – Я знищив вже кількох імператорів. Залишається подоба імператора – горбоносий…

– Ти говориш правду, – згодилась вона, – і мусиш вбити горбоносого.

– Ми його вб’ємо разом. Дай руку, Феофано.

– Я даю тобі руку. Що ж робити, Василю? Для чого взяв ти мене з Проту? Адже він сказав, що вишле мене до Вірменії.

Проедр відповів не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборі якогось звуку. Було дуже тихо, і він сказав: