І, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зі своїх рук мотузки, зірвалась би й полетіла стрімголов, та раптом десь високо-високо вгорі почула крик. його одразу ж підхопив і поніс у безвість вітер. Але цей крик серед ночі долинув до її вух.
– Феофано! – хтось крикнув угорі.
Вона здригнулась і зрозуміла, як далеко вже спустилась від вікна в’язниці, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз зміцніли й набули гнучкості, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами східці, спускалась нижче й нижче по драбинці і нарешті почула під ногами камінь.
– Сюди, василісо, сюди! – чула Феофано в темряві голоси.
Вона йшла на ці голоси, ступила в лодію, сіла. Слідом за нею туди ж стрибали гребці.
– Де ж Вард? Що він думає? – гомоніли кругом.
І раптом угорі високо в повітрі пролунав зойк. Потім звідти з свистом і криком щось пролетіло повз скелю, лунко впало на берег неподалік від човна.
Якусь мить ніхто нічого не говорив. Тільки вітер свистів навкруг і роздратовано бились об камінь хвилі.
А далі, поспішаючи, гребці одштовхнули лодію, поставили вітрила, полетіли на високій хвилі в темряву, ніч. Тільки Вард Валент не їхав з ними, – труп його лежав на березі над Пропонтидою. Серед пітьми ночі високо над скелями блимав вогник у вікні келії, з якої втекла Феофано.
Закутавшись у теплу шаль, Феофано сиділа на кормі легкої лодії-скедії. Усе навкруг – темні скелі острова й вогник, що одразу зник позаду, високі хвилі, що, як розгнівані морські дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сіра імла навкруг, свист і рев вітру, туго напнуті вітрила, – все це нагадувало сон, примару.
Але це були не сон і не примара. По скедії швидко перебігали й порались біля вітрил мовчазні невідомі, але віддані їй люди. Феофано свого досягла – вона втекла з Проту, звідки ніхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, під вітрилами цієї скедії до бажаного Константинополя. Ще до світання, якщо не зміниться вітер, вони будуть там..
До неї підійшов хтось із гребців.
– Вард Валент знав, куди нам треба їхати, – сказав цей чоловік, – але зараз він мертвий. Куди велиш їхати, василісо?
Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радість визволення цілком її заполонила. Але куди їм, справді, їхати, куди вона мусить скерувати скедію?
У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачність, що вона не запитала, куди мав привезти її етеріот.
– Скажіть, – спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, – ви сюди звідки їхали? Із затоки Великого палацу чи з Буколеону?
Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, відповів:
– Ми їхали сюди не з затоки, а із Золотого Рогу.
І Феофано зрозуміла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палаці, а так само й у Буколеоні, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерію на Прот, вона хотіла вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй – Феофано – нічого й потикатись у тихі затоки Великого палацу й Буколеону, – там на неї жде загибель, смерть.
– Ми поїдемо туди, звідки ви вийшли, – у Золотий Ріг, – веліла вона воїну.
Скедія летіла далі, в темряву й пустку, різала високі хвилі, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вітер забивав їй дух.
Але вона не поскаржилась нікому з гребців, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-які перепони!
Що думала Феофано у цю пізню нічну годину? Ще недавно у Великому палаці вона жила, ходила, робила свої справи, здійснювала наміри, спираючись на дужчого й знищуючи кволішого. А зараз там, у палаці, хоч і сидів Іоанн, але душі його вона тепер не знала й не розуміла. Туди ж повернулась і владувала дочка імператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж піти Феофано у Константинополі, до кого їй звернутись?
Раннього ранку скедія, що вийшла з туманів моря, промчала на хвилях мимо високих стін і заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула біля Акрополя на ріжку півострова ліворуч і зайшла в тихі води Золотого Рогу. Там гребці, що були на скедії, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристані, і де вже стояли сотні човнів.
У жінці, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедії, попрямувала до воріт у стіні і разом з багатьма рибалками та їхніми жонами безборонно проминула ворота, ніхто не пізнав би Феофано. Ніхто не пізнав її також і тоді, коли йшла вона в галасливому натовпі вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.
Але у Великий палац Феофано не пішла, а приєдналась до гурту богомольців, що прямували до Софії, зайшла разом із ними на подвір’я собору, на ґанок…
Переступивши поріг, Феофано відчула себе вільніше. У соборі було ще мало богомольців. То тут, то там чулись притишені кроки, десь відлунювали чиїсь голоси, крізь вузькі вікна у велетенському куполі лилось синє світло. Внизу ж снувалась півтемрява, серед якої подекуди блимали, освітлюючи золоті й срібні ризи ікон, жовті вогники свічок.
Феофано добре знала цей собор. Скільки разів вона приходила сюди замолювати свої гріхи, просити щастя в бога! Он ліворуч у темряві ледь окреслюються двері, за ними, як це добре відомо Феофано, тягнутися вгору довгі вузькі сходи, а там починається ряд палат з лоджіями, звідки, непомітно для богомольців, згори можна бачити все, що відбувається в соборі й олтарі. Це – катихуменій, покої василіси в Софії, куди ніхто, крім неї, не має права заходити, де ніхто не може її турбувати. По праву руку від олтаря є такі ж покої – мутаторій – для василевса.
І раптом у Феофано з’явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовірною й безглуздою, а пізніше – дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалі з голови, Феофано обережно пішла попід стіною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пішла й ще раз зупинилась.
Тепер вона стояла біля порога дверей, що вели до катихуменія. За дверима, де завжди стояли сторожі, нікого не було. Вона переступила поріг, швидко побігла східцями.
– Куди? Куди? – почула вона голос і кроки за собою.
Але Феофано вже скинула з голови шаль, сміливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменії, дійшла до крісла, в якому колись сиділа як василіса, і зараз сіла, вірніше, впала в нього.
Тут, у катихуменії і в покоях біля нього, ніхто, навіть патріарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в імперії, де вона лишалась імператрицею. У найбільшої грішниці світу захисником був тепер бог.
Одразу ж до неї прибігли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменій.
Вона відповіла їм:
– Я василіса, а ви ідіть геть!
Після цього сюди, в катихуменій, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крісла, священики, потім два єпископи.
Феофано сказала:
– Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тільки з патріархом Полієвктом…
– Патріарх Полієвкт помер.
– Тим краще, – зухвало відповіла Феофано. – Тоді нехай сюди прийде живий патріарх.
І новий патріарх – чернець з гори Олімпу Василь – прийшов у катихуменій.
Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тільки лоб, очі, ніс і рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.
– Хто ти? – суворо запитала Феофано.
– Я… патріарх Василь.
– Ти – вселенський патріарх Василь? – засміялась Феофано. – Не вірю! Перехрестись!
Розгублений патріарх перехрестився.
– Так чого ти хочеш?
– Я велю тобі залишити святий храм.
– Залишити храм?! – сміялась Феофано. – О ні! Я не піду, патріарше, нікуди звідси, поки сюди не прийде імператор Іоанн. І вели своїм служкам принести мені їсти й пити.
І тоді трапилось те, чого ніколи не було в Константинополі й Святій Софії. За суворим наказом василіси Феодори патріарх Василь звелів священнослужителям день і ніч правити в соборі службу, молитись нібито за перемогу імператора Іоанна над тавроскіфами. Але всі ворота й двері собору патріарх Василь велів зачинити й замкнути, після чого біля них стали ще й етеріоти.
