«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і я до всього був готовий. Але минуло сім років. І багато що змінилося. І я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивався, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в мною змайстровану рамку, з якої я не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чи й перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію... ...вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (зрозуміє той хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату...) і уявлення про те, що я можу зробити ще набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох. Але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні і місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан...

...Я справді розглядав «Заяву» як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування, тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин, хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, безумовно, й далі стежать), - як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бетховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музику - як колись. Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самоперекреслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях. Проте слід свій залишили. І я вже ніколи не міг бути таким максималістом, раніше, і не поспішав осуджувати інших людей коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших. І коли починаються звичні українські балачки: от, мовляв, той чи той - наша совість, - я кажу: не треба жити чужою совістю треба - своєю. Хоч це і важко». (Усі підкреслення мої. - М. М., с. 564-565).

Людоньки, люди, державні, не державні, будь-які! Ви у когось - із совістей нації, чи її безсовісників, або взагалі не-ідентифікованих читали щось подібне? Бодай приблизне ви чули за всі роки безберегої демократії і деспотії одночасно?! Хтось із справді винних шмагав себе (бодай би словами!) таким батогом?!?! Тільки дуже високі духом спроможні на такі самооцінки.

Але де ви їх наберете - високих, коли вони з утроби - карлики, що у шевців нарощують товщину своїх підошов і підборів, але не дбають про своє нелукаве ім'я? Ото-то... А ви кажете - совісті нації... Безличники вони і безсовісники, казала моя бабця із чотирма класами румунської школи, а ви їх - замість Кобзаря мало не під образи!

Ви розумієте так, як я - оте Драчеве «а Дзюба був героєм тоді. І тепер є», чи ви розумієте інакше? Думаю, ми розуміємо однаково.

...Одні дотепер вважають крок Лукаша на захист Дзюби ексцентричним, здійсненим у стані «афектації», нераціональним. Інші кажуть про шкоду для самого Дзюби такого вчинку Лукаша. Але так можуть міркувати бухгалтери життя - ті, хто не чув ні про Дон Кіхота, ні про моральний вибір; хто не знає, що значить вчинок у час біди іншого; хто прораховує, як на рахівниці, наслідки кожного свого кроку - і пристосовується, пристосовується, мімікрує, самознищується. Хто живе лише з увімкненим розумом. Але подумайте і порахуйте, скільки програшів зашали відомі усім нам люди, які привселюдно - але обов'язково у супроводі телекамер - клялися і клянуться дотепер. Неважливо, кому, і в чому, і чиїм ім'ям. Важливо, що вони завжди знаходять аргументи для своїх клятв, не зважаючи ні на що, окрім кон'юнктури.

І якщо по правді, то і на тоді, коли я дізналася, що ще можу вловити залишки цього нераціонального благородства у стінах найманої квартири на Суворова, 3/31, тобто на кінець 90-х років XX - початку XXI століття, а може, навіть і по сьогодні - для мене той вчинок Лукаша «борюкається» із філігранністю Лукашевих перекладів «Декамерона», «Фауста» чи «Балу в опері». Він може, вищий за «Фауста» українською. Бо «Фауста» можна прочитати в оригіналі. А ось вчинок, дію не можна перекласти ні на іншу мову, ні на іншу людину. Вчинок або є, або ніколи його не було. Не знаю... хай вибачать мені ті, хто думає інакше... У час тотального піару і популізму я не знаю жодного благородного вчинку людей великого польоту. Всі благородства живуть у простій людині.

І те, що так мені було написано Небесним Писарем - мешкати у колишній квартирі Лукаша, - мене якось, і правда, вдарило тоді, ніби струмом. Я в цьому вбачала певну містику, хоча й не схильна до таких речей над міру. Мені хотілося віднайти у тих стінах, які шість років були усе-таки до мене ласкаві, бодай дрібний знак, хоч щось, що сказало би про людину, чиїх фізичних слідів тут не лишилося аніскільки. Але мені конче потрібно було відшукати щось у цих стінах. Як у три свої рочки конче навіщось було добігти босою по снігу до корита з питною водою на хуторі Сірук.

...Для тих, хто не знає, варто сказати, що будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці - суто письменницький. На радянські часи - елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» - пам'ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври. Тоді, 1998 року, навкруг усіх цих будинків росло дуже багато зелені, веселіли чудові двори з дитячими майданчиками і т. і. Тут запросто можна було зустріти впізнаних із телевізора людей: відомі українські журналісти, що працювали колись по редакціях компартійних видань, співаки, артисти; зранку Олександр Ткаченко (той, що не перший, але й не другий) з руки годував голубів, і мій тато колись здивувався: не повірив, бо той був без охорони; тут нерідко можна було зустріти Вадима Гетьмана, і я добре пам'ятаю ранок наступного після його вбивства дня, коли міліцейське очіплення прискіпливо дивилося услід усім, хто проходив повз будинок, здається, під номером 11, і як один із міліціонерів попросив мене поквапитися додому (а я йшла із продуктового магазину, що був на розі Гетьманового будинку), щоб не викликати підозру.

Звичайно, письменницький будинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. - це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала - консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.

А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті - 2000-го року.