...Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши в домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство.

ІЗ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ[12]

ДОПИСАТИ,

як працювала всі студентські роки (1977-1982) на 0,5 ставки (50 радянських рублів!) у редакції університетської газети «Радянський студент».

Тоді ж мала підвищену стипендію - також 50 рублів.

Багачка була!

Імпортний «брасматік» для очей коштував 16 руб. Нічна сорочка - 5 руб. Про джинси можна було мріяти!

Але ТОДІ у крамницях ні імпортних чобіт, ні туші для очей, і нічого іншого «нормального» - НЕ БУЛО!

Все якісне треба було «дістати» у «фарцовщиків». Багато хто із студентів, особливо із факультету іноземних мов, таємно займався такою трудовою діяльністю, за що міг мати (власне, багато хто мав) неприємності з міліцією, аж до виключення з університету.

З університету на моїй пам'яті виключили

- одного фізика-п'ятикурсника за писанки після Великодня у його кімнаті в студентському гуртожитку,

- кількох студентів-істориків із побутовими (формулюваннями, але пізніше я дізналася, що то насправді були «політичні» виключення (за читання забороненої літератури, за висловлювання про стиль сучасного життя, за розказані анекдоти). Декого з «розумних» істориків виключали з відповідним формулюванням політичного ґатунку - і хлопці їхали на роботу в Тюмень чи десь у тому напрямку. Щоправда, добровільно.

P.S. Бог є. І подеколи Бог має ім'я Закономірний Випадок.

28 липня 2010 року я брала участь у відкритті книгарні ім. Б. -І. Антонича у Львові. Після виступів, автографів, тривалого спілкування з відвідувачами до мене підійшов геть сивий чоловік мого віку з неймовірно голубими очима. Він запитав, чи я впізнаю його. Я дуже нервую, коли бачу, що людину знаю, але не можу згадати її ім'я і обставин, за яких ми познайомилися. Цього чоловіка я точно знала. Але поки силувалася згадати, він мені допоміг:

- Василь Олійник. Пам'ятаєш, Чернівецький університет, як ми разом робили ремонт у гуртожитках після вступу? Вітя Коцур. Ти. Марина, яка їздила потім на Івасюків похорон. Другий гуртожиток. Історики.

...Звичайно, я пригадала події двадцятивосьмирічної давності - «щось із ним було не так, як з усіма». І я нарешті дізналася те, чого й справді не знала. Знала лише, що моя колишня університетська любов Л.Р. у час літніх канікул надсилав мені листи, в яких цитував вірші Василя Олійника з Надвірнянщини. Але я не знала, що то був той самий Олійник-історик, з яким ми мешкали в одному гуртожитку і якого напередодні останнього - випускного - іспиту у червні 1982 року виключили з університету.

У Львові-2010 Василь розказав мені всю ту драматичну історію, яка закінчилася для нього виключенням з університету із формулюванням «исповедует идеологию украинского буржуазного национализма». Ми довго згадували дуже багатьох наших спільних знайомих, багато говорили про свої студентські часи, а мене свердлила думка: яке паралельне життя існувало за видимою благополучною Системою, що давала можливість безкоштовного навчання, але навчання ретельно регламентованого!

Василь в університетські роки читав Грушевського, вів щоденникові записи, очолював історико-філософський клуб «Веракс» (за що і постраждав).

Я про Грушевського ні слухом ні духом не чула, закінчивши університет із червоним дипломом, але в університеті у мене зародилося багато сумнівів стосовно, як я вважала, несправедливості тогочасного устрою щодо людей, які уміють самостійно мислити і не підлещуються. Мене тоді гризло, чому пустобрехи, демагоги, крикуни мають такий шалений успіх і «зелене» світло скрізь, а той, що має знання і розум, пробивається через якісь штучні перепони?

Коли Василя Олійника виключали з університету за «сповідування ідеології українського буржуазного націоналізму», я якраз складала випускний іспит з наукового комунізму. Відмінницю, за п'ять хвилин письменницю державна екзаменаційна комісія не надто «мордувала» додатковими питаннями. Професор Іларіон Іларіонович

Cлинько, який викладав у нас сучасну українську мову, спершу запитав про специфічні форми гуцульського діалекту - і я відтарабанила про всі оті мені рідні «май більше», «май менше», «так ся робить», «так ся діє». А далі він мене приголомшив несподіваним: «Як, на вашу думку, зміняться стосунки в радянській сім'ї після остаточної побудови комунізму в СРСР?»

Коли би професор Слинько ударив мене по голові довбнею, це було би менш несподівано, ніж таке безглузде запитання з його енциклопедично-фанатичної до української мови голови. І я (чудо без пір'я!, але маючи вже річний досвід подружнього життя) сказала, як думала: «Думаю, що не зміняться ніяк, бо стосунки між людьми не залежать від суспільної формації, а суть людини насправді не змінилася з печерних часів».

Ні! Ну, ви таке чули?! Бідний був тоді професор і вся ДЕК! Історика Василя Олійника, можливо, того самого дня виключали за «ідеологію націоналізму», а мене питали про остаточну побудову комунізму. Мало того, комісія змушена була сама дезавуйовувати своє дурне запитання своїми ж розмірковуваннями про родинні стосунки при комунізмі, а ті розмірковування не трималися купи.

Отаке було воно, паралельне життя в межах одного університету. А країни?!

Василь Олійник дотепер учителює в одній із львівських шкіл. Він викладає історію. Думаю, що гарно викладає.

А я по приїздові до Києва, ніяк не заспокоївшись від почутого, відшукала текст свого спогаду-привітання про ще одного «фігуранта» - медаліста-історика моєї студентської юності - Віктора КОЦУРА. І знов подумала про паралельні світи на одній планеті.

Але ми всі троє - і Олійник, і Коцур, і я - були дітьми того часу, який мав багато потаємних ніш, про які тоді із нас трьох знав, очевидно, один Василь Олійник. Ми з Коцуром про ці ніші дізналися пізніше.

Чим далі, тим більше впевнююся, що в житті немає нічого випадкового. І що немає на світі для будь-якої людини вищого заступника і важливішої«протегуючої» особи, ніж Праця і Робітне Ім'я.

...Перше серпня 1977 року. Чернівці. Моя радість не має ні дна, ні назви: я - студентка філологічного факультету, відділення української мови та літератури Чернівецького державного університету. Для мене - золотої медалістки Розтоцької середньої школи Путильського району на Буковині (це майже там, де «дідько каже добраніч») - ця радість може зрівнятися хіба що з казкою. Адже зарахування відбулося за результатами першого іспиту - письмового твору з української літератури. Для сільської дитини тодішнього часу це було підтвердженням існування певної справедливості, адже у ті ідеологічно люті часи золоті медалі не давали за гарні очі, і конкурс на вступ до інститутів-університетів не був конкурсом батьківських гаманців. Та й які там могли бути гаманці у батьків - сільської вчительки і колгоспника...

Радість - радістю, але вже за тиждень усіх студентів-медалістів, які вступили з першого іспиту до Чернівецької альма-матер... відрядили на «трудовий фронт». Добре пам'ятаю, що тоді нас було не так і багато, як для дванадцяти факультетів: не більше трьох десятків. Отож, за тиждень праці роззнайомилися фізики з ліриками, математики з істориками. Не всіх, звичайно, зараз пригадаю.

Але от Віктора Коцура запам'ятала не тільки тому, що ми одночасно вперше у своєму житті давали інтерв'ю для університетської багатотиражки «Радянський студент», а тому, що не забуду ніколи, як він тоді... вправно орудував шваброю і молотком. Нашій трудовій бригаді медалістів дісталася відповідальна праця: підремонтувати студентські гуртожитки, в яких нам згодом дали місця для проживання.