Якщо читач розуміє, чому ти так зробив - добре. А не зрозуміє тепер - зрозуміє пізніше, на заході життя. Якщо, звичайно, згадає про прочитане в мене, коли його вдарить життя.

Та краще би не вдаряло.

Моє ментальне «сидіння» в Буковині в одних викликає щире захоплення, в інших - ледь стримуване роздратування. Багато хто «присів» на цікавість до минулого, як на голку. І багатьох цікавить, яка вона, Буковина, сьогодні?

Точно знаю: така ж, як учора.

Так, вона тепер «нафарширована» супутниковими антенами, мобільними телефонами, вона розпсячена і здеморалізована, вона на четвертину еміґрована в чужі краї! Але слухайте, за тридцять років - із 1914 по 1944 - у ній майже два десятки разів мінялася влада!

За таких умов не треба барокамери для випробування людини!

Так, Буковина тепер добре рахує не наші гроші, ґешефтує, батрачить, колядує, лихословить носить китайську одіж і багато співає не-наших пісень - але суть її та сама, що й за часів Австро-Угорщини чи й далі.

Вона все одно інакша. Ментально. Світоглядно. Вітально! Вона має стержень. А це означає що там завжди присутній міфологічний елемент. Чи присмак. Чи знак. Він передається у спадок генами. Він незнищенний, навіть якщо за рік зміниться три уряди. Бо є живий кровообіг - людини, природи і старої, як світ, традиції.

Ні в дитинстві, ні потім, десь років до двадцяти шести, я не ходила до церкви. Ми вдома легально не святкували релігійних свят (усе в діда з бабцею по матері, й то потайки - мама моя була завучем школи)... та що там згадувати той дурний час...

Але разом з тим, я всмоктала в себе все, що дає мені право сказати не тільки, що я знаю, але й ВІДЧУВАЮ натуральність отого первісного життя гірських людей, якого немає без віри, без забобону, без боязні, відваги, витривалості, терпіння. Хіба цього мало, щоб нести це у слові? Навіть коли б я хотіла звільнитися від цієї ноші - не змогла б.

Але ні... таки змогла. У «Мамі Маріці...» - я не гуцулка і не буковинка. Там немає ознак території. Там є гетто людини-матері. Там є материнська безвихідь у час материнської любові і є трибунальне мислення оточуючих, базоване на домислах. А це - не має ані територіальної, ані часової прописки.

Хоча в «Мамі Маріці...» чітко прописаний час - це 70-80-ті роки СРСР. Але може, ця моя річ є проривом в якусь іншу сферу - понадлюдського болю. Зрозуміти його неможливо без досвіду власної безвиході. Я б ніколи не написала того, чого не знаю достеменно. І мені самій подеколи лячно зазирати в безодню.

Але якщо є на світі безодні - хтось має побувати на їхньому дні. Хто сказав, що цього не може робити письменник?!

І ось у цьому випадку мене абсолютно не цікавить, коли читач відчує подих тієї безодні. І скільки читачів... Так, це удар у тім'я... так, це удар під дих... так, це не ерогенна зона. Це зона ненормованого болю. Він може бути незрозумілий чи невідчутний тому, хто акцентований на інших речах, у кого нема щеплення до болю чужого, так, він подеколи може бути не дуже естетичний, цей біль... але він є. І я не можу про нього не казати.

І все ж найбільше я знаю свою Буковину. Як виявилося, ці знання цікаві не лише для мене.

Колись я читала про дивні імена моїх персонажів. Але я їх і не вигадую. Я їх списую. З життя. І сьогодні на Буковині зустрінеш Яворію, Каетана, Флорію, Христофора, Іполіта, Октавіана, Амалію, Едвіна, Теофіла, Магдалину, Хризонта. Це також є передаванням коду, світогляду, приналежності, зрештою, до певної культури чи орієнтації на певну культуру і традицію, зафіксоване в імені.

Дідичі (тодішні багатії) - ровесники моїх прадідів - до 1918 року потягами їздили з Чернівців до Відня на оперні вистави. В моєму селі за часів австрійської монархії була ферма для розведення дроздів. Дроздовий язик із Розтоків, виявляється, був делікатесом у тодішній Франції. Отже, теперішній Євросоюз, очевидно, таки добре вивчив можливості і шляхи і тодішнього, і, можливо, й теперішнього експорту дроздів із Розтоків до Європи, якщо нам все ще «світить» ота інтеграція в цивілізаційний світ?!

Чи варто дивуватися, що Західна Україна більш орієнтована на Європу, ніж, скажімо, Харків? Уже мій дід, до слова, розповідав мені про європейські порядки в Чехії, коли він був мобілізований на трудові роботи до румунського війська під час Другої світової війни. Як відомо, Буковина тоді входила до складу Румунської держави. А Румунія до 1943 року виступала союзником Німеччини. Цікаві, скажу вам, дідові спостереження, як на той час і для неосвіченої людини.

Через горб від мого села була велика німецька колонія, заснована в другій половині XIX століття. А звідти - культура сільськогосподарського виробництва, садівництва, культура міжетнічного спілкування. Так, нащадків тих німців у теперішнім селі Багна, як і в нашому, не лишилося. Але ж лишилося у свідомості тих, хто це знав, а далі передав у генах, лишив в іменах і звичаях. Це ж ніяким указом про європейську інтеграцію не запровадиш відчуття мультикультурності, толерантності до іншого, не такого, як ти.

У жоднім документі не відчуєш того, чого навчив мене дід Власій, розказуючи про початок Другої світової війни 1939 року, коли з іншого боку ріки (з Галичини - території тодішньої Польщі) тікали на румунський бік євреї, биті нацистами, і як їх тут, на румунському боці, хто переховував, ризикуючи життям родини, а хто й живився їхнім золотом. Але на своїй Батьківщині я ніколи не знала, що таке фобія щодо іншої людини, не такої, як ти, за вірою, мовою чи традицією. То хіба я можу пропагувати протилежне?

Коли б наші державці бодай раз занурилися в історію Буковини по «саміські вуха», вони би знайшли ключ до розуміння того, як будувати національну державу, не утиснувши нічиїх прав. Бо територіально нинішня Буковина - це мінімодель всієї України. Є в ній свій національний П'ємонт (Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путила), є «червоний пояс» (Сокиряни, Хотин, Кельменці), є певні ознаки Криму (Герца). Але загалом є велика згода, яка ні разу не переросла у розбрат чи міжнаціональний конфлікт. Так, на Буковині, як і в Греції, є все (можливо, недаремно послом України в Греції тривалий час був буковинець Валерій Цибух). І мабуть, не за гарні очі генерал-губернатором Канади довший час був Рамон Гнатишин, чиї батьки народжені у Вашківцях.

На Буковині може бути все.

Так, це дещо осібна земля, яка навчилася жити за цивілізаційними законами мультиментальності і мультикультурності.

Я списую профіль часу. Та перш, ніж писати, я «товаришую» з архівами, коли йдеться про те, чого не знаю чи в чому сумніваюся.

Історія Буковини - зовсім інша історія, ніж історія решти України! Ця, начебто локальна, історія Буковини стосується сотень тисяч людей. І вона інша, ніж історія Галичини. І інша, ніж історія решти України.

А я хочу ту історію розказати, бо вона в літературі мало розказана. Не заохочувався такий розказ за радянських часів! Безперечно, вона може бути не всім цікавою, моя заглибленість в історію. Але я й не наполягаю. Не нав'язую. Я лише показую і розказую. Я кажу: замисліться. Це з нами було. Це геополітичне поле Європи, де витворилася унікальна модель співжиття різномовних і різновірних людей, які в часи лихоліть співіснували краще, ніж БЮТ із НУ-НС у час миру. Чи нема підстав для розмислів?

Зараз дуже вигідний час для війни, а не для освіти. Я маю на увазі війну в ширшому значенні, ніж просто газова чи політична війна. Бо це свідома війна з українством, війна з моральністю, вселюдськими чеснотами. Тут надто багато зацікавлених і надто багато жертв. Той, хто не підкутий знаннями чи допитливістю до знань, подеколи й не спроможний сам розібратися в тому, що ти йому пропонуєш.

Так, у мене є речі, які я сама розумію, занадто гарячі, пульсуючі, як кров із розрізаної вени; вони не так швидко будуть сприйняті. Як та ж «Мама Маріца...» Але я завжди знаю, чому я у творчості йду таким шляхом, а не іншим. Чому я обираю людину в історії, а не людину на карнавалі. Хоча історія - це також частина великого карнавалу...