Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене - одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець. - М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно! - возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би сказав, що то все були трудові недоходи. Отак і дожилися...

Кажеш, тепер трохи інакше? Ага, інакше: шлею трохи попустили - бери, діду, землю в оренду.

Це таке, якби казали: женися, діду, але не навсігди, а лиш на трошки, зичимо тобі жінку, але потому маєш її вернути такою, як узяв. Ну, а ти подумай: раз не твоя, позичена, - то ти так і обходитися будеш з нею, як із позиченою. Як із сливи, витиснеш усі соки. Оце така є і оренда. А там і «гайдуки» знайдуться (це дід так начальників від землі - бригадирів - називає). Ні, поки земля не моя навіки - я на ній, як злодій».

...Скільки ще лишилося, таких дідів на Буковині?

Ті, хто пише заяви про збільшення своїх земельних наділів, уже не хочуть бути злодіями. Але закони такі, що не можуть зрозуміти господарів чи бажаючих бути такими. Господарі ж не можуть зрозуміти законів, які зв'язують руки і женуть подалі від землі.

Господар не в змозі зрозуміти, чому, як каже Василь Фуга з Хотина, «коли нас грабували - було кому і було законно. І усі конституції були на їхньому боці». Тепер же, коли страх, що є не порадником, а зрадником, поволі виповзає із закутків душі селянина, як з останньої криївки, новітні безчесні закони знову окільцьовують цю душу і роблять її зневіреною ще більше. Бо коли я хочу робити, а мені не дають, я потрапляю у безвихідь. У безвиході я озлоблююся і стаю непоступливою, як Колтонюк, або агресивною, як Д., що побила свою сусідку.

Чому ми в такому разі заокруглюємо очі від подиву і невдоволення, коли чуємо про пристрасті «навколо отієї гарної..., живої і свіжої, шкода лиш, що не говорить» землі-годувальниці, землі-самодержиці життя?... Ті, хто чинить із нами не по совісті, але начебто за законом, не є залежними від людей. Але ще великий Робесп'єр помітив, що «той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов'язків, а безкарність - це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві».

Ось так.

Вони не знали страху. Ті, що водили перами робітних і совісних буковинців, заганяючи їх із волі у рабство. З приватного - у колективне.

Жах і елементарна бридливість до брехні тримали мене упродовж усього часу, поки я працювала у фондах обласного архіву. Жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою. Що пішли за нею, як у прірву, потягли туди дітей своїх і внуків, і вже на дні, на самісінькім дні провалля заволали до людей, до світу, одурені, обдерті як липка козами. Маю велику втому, щоб всує доводити, що то не віра - а страх, який, як відомо, - не порадник, а зрадник...

«Розум варт гроші», - каже моя бабка Гафія.

Ті, що писали про добровільну начебто здачу своєї кровної землі на користь «усуспільненої праці», видаються мені божевільними. Однак, то лише емоції. Їх швидко гнуздають посірілі архівні пташки із зблідлими від років (а може, й під тягарем своєї суті) заявами... заявами... заявами...

Вчитуйтеся, люди, громадяни, панове, товариші, товаришечки!!! Ми всі бодай раз писали схоже... просилися «добровільно» до якихось кошар...

З АРХІВУ:

Рік - 1949.

Район - Вижницький.

«Ти гадаєш, Айвасюку[3],

що твоя Вижниця?!»

Що ж... вижницькі ґрунти колись належали найбагатшим дідичам Буковини - Айвасу і Джурджувану безсумнівно. Але не тільки їм. У цім краю були ґазди й окрім дідичів. З різними наділами. Від кількох моргів до десятків і навіть сотень гектарів землі.

Та після айвасів, воєн, національних принижень і втрат у цей край вкотилася Чума в образі Волі. Вона неволею чи труй-зіллям збирала людей в ініціативні групи з організації ще однієї неволі - колгоспу. Поневолювачі були «хитрими». Знали коли збирати людей: 13-14 січня, на Старий Новий рік, на Василія. Власне, у такі дні й збирати нікого не треба: самі збираються. До церкви. Так зробили у селі Мигове. І замигтіли прізвища Шутаків, Токарів, Шпетків, Берників. Прізвища різні. Почерк на заявах - один.

Танасій Юрійович Данко дуже «просився» в колгосп, хоча сам був уже непрацездатний, мав 64 роки, про що чистосердно сповістив у заяві: «А поле, що я здаю у колгосп, усе засіяне. І здаю коня, плуг, борону і прошу не відмовити».

О, свята простота сільської людини. Та він, отой ненажерливий молох, відмови і не сподівався. Навпаки, наразі давав свободу вибору: пишіть, вуйку, добровільного змісту і розміру заяву, абис'те лишень не забули сказати про свою добровільність. Це вже потім молох (читай: Система) виробив синхронність форм і змісту подібних добровільних «прошеній». Ви часом, читачу, не пробували при вступі до партії (не кривіться, це було колись!) написати трохи відмінну від затвердженої заяву? Вас прийняли з нею? Отож бо! Вашим батькам нагадували про обов'язковість добровільності, вам уже підказували мету, задля якої ви йшли на цю «добровільність»: «хочу бути в перших лавах будівників комунізму».

Бідні ми люди... як ми щиро просилися бути в перших лавах обдурених.

Дмитро Маркович Фівка, просячись до колгоспу, «бажав», щоб «списали з мене всю землю. До крішки (до крихти)». Це при шістьох душах дітей!

Його односельчанка Фрозина Олексіївна Шутак сповістила ініціативній групі, що вона за спеціальністю кравчиня. І не чується у здоров'ї. Але буде «виконувати ваші накази і, як хлопець (син тобто. - М.М.) буде відпущений від школи, буде робити він». А при тім здає до колгоспу «ковальський інструмент, молотарку, річне лоша, жеребну кобилу, корчугу і сани». Сердешна жінка власноруч закабалювала сина-школяра.

Господи! Діти, внуки шутаків, берників, крикунів! Чи знаєте ви про непорочні душі своїх предків, спокушені й затоптані дияволом, якому було байдуже до особи, до її літ, здоров'я, праці?! Чи захищали б ви диявола, як робите й потепер, боячись розламати ярмо на власних шиях? Чи боронили б ви отих потвор, що сидять вам на плечах, звісивши ноги, і поганяють... поганяють... Як не в колгосп, то в ланку, як не в бригаду, то у фірму... але аби лише не на своє полечко, не на свою кішницю...

Ви ще не вірите, що це диявол! Вірте, людоньки, вірте. Не мені - оцьому пожовклому клаптеві паперу. Писала Домка Дмитрівна Шутак. З Мигова. «...Втім, що я перестаріла, бажаю бути в колгоспі, усуспільнюю поле, бо більше нічого не маю».

А їм більше нічого й не треба було. Дарма, що ви, жінко, через місяць по тій заяві подякували цьому світові. Вони знали, що вам недовго мозолитиме очі ваш і вже не ваш ґрунтець. Ви вмерли,