А тепер проаналізуйте слова його пісень. Секрет популярності Івасюкових пісень - не лише в оригінальній музиці, базованій на народному мелосі. Секрет ще й у внутрішньому благородстві, суті слів, у їхній, на перший погляд, спрощеності - а насправді - глибокій етичній основі, моральній чистоті тексту і підтексту. А після цього проаналізуйте тексти сьогоднішніх нібито найпопулярніших українських пісень фальшивих - силіконових - самопроголошених зірочок України. Ви не думаєте що такий аналіз шкідливий для етичного, естетичного і психічного здоров'я? Отож бо!

Тому всі посмертно продуковані дурниці про Володимира Івасюка для мене є лише наслідком людської дріб'язковості, заздрості, душевного примітиву і віддаленості від Івасюка справжнього - Івасюка-митця.

Це я знаю точно. І ніхто й ніколи не переконає мене в протилежному. А які там були побутові стосунки людей, що тепер із екранів телевізора белькочуть про себе на тлі людини безсмертної, бажаючи понизити її до свого «плінтуса» - це так само значить нульово, як прижиттєва кількість випитого чи «реєстр» люблених Тарасом Шевченком. Точно.

Бо «Червона рута» перекреслює все оте белькотання про бозна-що, окрім Мистецтва. Так, ні з кого не варто робити ікону. Але й не варто зводити життя Великого Художника до побутових розмов про побутове. Це роблять карлики, а не велети мистецтва. Володимира Івасюка не можуть міряти карлики. Навіть по смерті. Тим більше - по такій смерті.

P.S. Дата смерті - за копією свідоцтва про смерть (зберігається в меморіальному музеї В. Івасюка у Чернівцях). День похорону - 22 травня 1979 р.

Чернівці. Червень 1979 рік. Ти - студентка. Не спортсменка, не красуня, але відмінниця. З якогось дива тебе викликають в університетський комітет комсомолу. Тодішній енергійний комсомольський вожак «універу» Саша Зінченко (земля йому пухом!) чомусь опускає долу очі - й виходить із кабінету. Саша завжди був гарячий, справедливий. І щось йому, мабуть, не подобалося у цьому викликові «зразкової» студентки. Ще вчора ми були на дискотеці на фізфаці - і Саша «запалював» своєю гітарою і своїм вокально-інструментальним ансамблем, а сьогодні він відводить погляд.

Із-за столу молодий чоловік із незапам'ятовуваним обличчям свердлить очима, одночасно розгортаючи посвідчення: КҐБ СССР. Ти не знаєш, що за цими літерами, але чуєш, що тобі вже страшно, бо ти вперше зустрічаєшся з такою абревіатурою. Сідати на стілець - як на пательню. Спечно.

- «Навіщо ви їздили до Львова на похорон Володимира Івасюка?

- ??? Як навіщо?! Я знаю його родину, його мама була в нас удома. Я також знала Володю. Він писав музику на мій вірш. Він син мого улюбленого письменника і викладача Михайла Григоровича. Брат моєї подруги - одногрупниці Оксани. Я навіть місяць жила в них удома, коли батько був на курсах підвищення кваліфікації у Львові... Як навіщо?

- А хто організував вам поїздку до Львова? Ви ж бачили, з Чернівців не було ні викладачів, ні письменників. Некрологів не було. Ховали просто студента консерваторії.

- Неправда! З університету був викладач зарубіжної літератури Микола Богайчук, із телестудії Василь Стріхович, був Назарій Яремчук, ми втрьох із дівчатами.

- Марину з історичного і Валю Біксей з географічного ви підбили їхати на похорон?

- Ми товаришуємо з Оксаною. Як можна було не поїхати?! Це ж таке горе!

- А навіщо ви казали, що Івасюк не міг повіситися сам, бо в нього були перебиті й поламані всі пальці?

- Так казала Володина мама - Софія Іванівна. Вона в морзі пізнавала тіло сина. Так казав батько. І хіба може людина з перебитими пальцями повіситися сама?!

- А навіщо ви вели попід руки Івасюкову маму на Личаківський цвинтар? Хіба це не міг зробити хтось інший?

- ????

- Навіщо ви засуджували Софію Ротару?

- Бо вона при мені дзвонила до Львова і казала Софії Іванівні, що не може перервати гастролі в Горькому. Вона співала в день похорону Івасюка! Хіба це по-людськи?! А тріо Мареничів скасували концерт у Львові. Вони були на похороні в українському одягові!

- Ви знаєте, що в Івасюка були проблеми психічного характеру і він останнім часом спав із розплющеними очима?!

- А вам звідки про це знати?! Ви що, спали з ним разом?»

Це називалося «профілактика».

...Я сиділа в університетському парку, за пам'ятником його будівничому й архітекторові Йосифові Главці, - і може, вперше в житті відчувала брак логічного мислення, уміння аналізувати. Але я таки згадала всіх - до одного! - хто перебував у гуртожитській кімнаті, коли я, захлинаючись, ділилася враженнями від Івасюкового похорону. Коли я розказувала про всі-усіські деталі того жахливого травневого дня.

Розказувала про те, що весь Львів «висів» тоді на деревах, дахах будинків і трамваїв; що старі львів'яни уголос казали, що Івасюка вбили, бо він писав українські пісні, які заполонили світ, змівши конкуренцію російської пісні; казали про те, що з часу похорону Івана Франка Львів нічого подібного не бачив і не чув; казала про виступ тодішнього голови Львівської Спілки письменників Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі, де він говорив не про смерть студента консерваторії, а про смерть великого українського композитора; казала про жахливу трагічність долі, бо на похороні брата не було його старшої сестри Галини, яка мешкала з ним в одній квартирі у Львові, на вулиці Маяковського (також Маяковського!), бо Галя готувалася до довгоочікуваних пологів - і її просто не пустила родина; казала про підрізану горем маму - Софію Іванівну, - єдиним голосінням якої були слова «Ой, пальчики мої, пальчики... Ой, писанко моя... Ой, пальчики мої...» Казала про поминки в Івасюковій квартирі, де я сиділа поруч із Юрієм Рибчинським і він за столом плакав - у свій день народження, який випав на день похорону; розповідала я про моторошне відчуття нереальності, коли Личаківський цвинтар зірвало піснею «Чуєш, брате мій?» - коли здалося, що моє волосся стало дибки, бо я вперше у свої 19 років почула спів на цвинтарі.

Отам, в університетському парку, я згадала всі свої репліки. І репліки-розпитування всіх присутніх у кімнаті студентів, хто особливо цікавився тією страшною подією. Мені стало страшно. Бо я себе відчула роздягненою. Проте і легко стало водночас: я вперше тоді зрозуміла, що є люди-нашіптувачі про інших людей. І ці люди - не дуже хороші. Не такі, як я про них думала. І їх слід остерігатися, не показуючи, що ти їх «розкусила».

...Осінь 1979р. Ти ловиш ґав на одній із центральних вулиць міста. Тебе з трьох боків мовчки обступають кремезні чоловіки, так, наче мають намір загнати тебе в кошару - і тобі залишається тільки переступити поріг готелю «Верховина» (пригадуєте схожий епізод із професором Плейшнером із фільму про Штірліца? Один до одного! Мабуть, перед тим хлопці в цивільному до очамріння надивилися телевізор). Ніде ні душі. Ще одні двері. Четвертий чекає у кріслі. Питають перехресно:

- Чому ви ходите в канадській хустці, а не в модній песцевій шапці?

- Минулого тижня ваша група здавала донорську кров. Ви не здавали. Ви не хочете допомагати тим, хто потребує першої групи крові? Чи ви саботуєте справу державної ваги?

Розумію: моя кров - справа державної ваги. Я повинна відповідати за саботаж. Я скована і «дерзкая» (зухвала) одночасно. Я просто боюся. Але вони мене люто розсердили! У мене в голові вінегрет, а в жилах - страх зі злістю.