Звичайно ж, Клішківці проти нього. Але це доти, поки їх самих не торкнулися подібні проблеми. А в Клішківцях - 7.600 душ народу. Понад тисяча хоче землю до півгектара. 28 хочуть стати фермерами. Є там колишні репресовані. Чотирьом вернули хати чи кошти за майно. Люди займають «дідівські» землі самовільно. 20 відсотків тримають землі незаконно. Колгосп володіє 2200 гектарами землі. Сільська рада 500 гектарами землі і 270 гектарами пасовищ. Люди хочуть брати землю поблизу села.

Таки перепитала його:

- Чому ви такі вперті, Дмитре Семеновичу? Це ж нерви. Колгосп обіцяв навіть допомогти «розв'язати» проблему: завалити ваші будівлі.

Він виразно, може, із смутком, що питаюся про таке, подивився на мене:

- Я на тій території не був сорок два роки. Але ця справа честі моєї сім'ї. Честь - категорія не більшовицька. Через те мене не розуміють. Але я прощаю тим, колишнім, котрі не знали, що чинили. Теперішнім прощати не можу Вони мають владу. Вони грамотні, закони знають, а не бояться. Не можу...

Гм... Вас багато, синів, котрі отак - коса на камінь - пішли за скривджених батьків?! Він вважає себе не дурнем, а скільки митарств! А що тим, з полонин і урочищ, застрашеним, пригніченим, тим, хто не знає, не може, не має терпіння?

«Я не винен, що влада любить ходити на кривих ногах». Так сказав Заратустра. Так щодня каже чи не кожен із нас, навіть не будучи у «шкірі» Колтонюка.

Боже, дай нам Колтонюків-синів, щоби батьки наші покоїлися з чесними іменами. Хоч там, на тому світі. І прости їм усі гріхи їхні. Амінь.

...Від хвилювання у мене тремтіли руки. Я довго боялася відкрити ще один архівний документ - «Книга протоколів загальних зборів колгоспників і засідань правління колгоспу ім.Кірова Путильського (а тодішнього Вижницького) району за 1950 рік». В ньому - усі люди мого села. Боялася прочитати про них щось недобре.

Отже, в Розтоках колгосп було організовано 1949 року. Мої дід і бабка (по матері) Матіоси Власій Юрійович і Гафія Іллівна, яких забрали до колгоспу першими, здали коня, віз, телицю, ґрунт. На той час бабка народила 18 дітей. Цього - 1992-го - року вона написала до колгоспу ще одну заяву («думаю, що «послідню» - каже) про того ж коня, воза і телицю. «Це якщо пай будуть ділити. А я там кров свою лишила».

Перший голова розтоківського колгоспу Гав'юк Михайло Танасійович, як записав рахівник Афанасій Гавриляк у протоколі загальних зборів, «упав від рук фашистсько-українсько-німецьких націоналістів». Його вбивали на очах вагітної дружини. Мозок Михайловий розбризкався по хатніх стінах. Начальника пошти Івана Мафтієвича убили ті ж таки «націоналісти». І не лиш його, але...

Діти Гав'юка і Мафтієвича знають, хто убивав їхніх татів. Не москалі. Навіть якщо тричі буде реабілітована УПА й ОУН, не думаю, щоб родичі з полегкістю сплеснули руками. Василь Гав'юк і Катя Мафтієвич росли без батьків. Запечена рана болить не менше від свіжої. Мабуть, і я б так думала на їхньому місці: що мені до братовбивчої бойні - навіть задля справедливості, коли я позбулася батька ще в утробі? Діти не мають права судити дії своїх батьків. Та ще у час крові. І якби Василь Михайлович і Катерина Іванівна сказали, що вони їх ненавидять - націоналістів, упівців, лісовиків, «бандерівців» - і ніколи їм прощення від них не буде, я б їх не осудила. Вони мають право і на це.

Непросто, ой непросто ми прийшли до своєї держави...

Але вернімося до «Книги протоколів...». Там чорним по білому зафіксовано багато. Наприклад, що 30 червня 1950 року відбулися загальні збори, на яких до колгоспу приймали нових «бажаючих». Того дня їх було прийнято 70.

Бубульчука Олексу (він теж «упав», бо був у винищувальному батальоні. А жінку його, «москальку» Дусю, що й померла в Розтоках, любили, як не кожного свого люблять).

Матіоса Михайла Андрійовича (Царство йому небесне!). Василько, його син, тримає[8] Іванку Миколайчукову, рідну сестру білого птаха - Івана Миколайчука.

На тих зборах мій дід із бабкою сиділи в президії.

А після зборів, мабуть, знов ночували в котрогось із сусідів: записки із погрозами не давали спокійного сну вдома. Та що п'ятдесятий! Уже в п'ятдесят третьому у відпустку приїхав син Михайло з Донбасу. Постукав у двері. Ніч. «Мамо, пустіть - то я, Місько». А бабка: «Уласію, певно прийшли за нами...». - «Мамо, то я, я, Місько ваш син, пустіть до хати».

Аж поки сірником не посвітив обличчя, рідна мати не вірила.

...Ось що то є страх.

Але то буде пізніше. А сьогодні 30 липня 1950 року, дід із бабкою на чергових колгоспних збоpax слухають «Лекцію про мічурінське навчання в дії». Читає доцент ЧДУ Артимчук.

Збори не просто слухають: вони приймають рішення. А рішення - в дусі Системи: «піднять досвід Мічурінської науки і запровадити лабораторну станцію в колгоспі та займатися садівництвом».

А я то думаю, чому Розтоки втопилися в садах... Ще я пам'ятаю, як достигали абрикоси в селі, аж поки цивільна авіація не посипала їх зверху міндобривами замість підживлювати колгоспні полонини. І все. Вимерли в Розтоках абрикоси і половина вишень. Але це теж ще буде.

Поки що - п'ятдесятий. На зборах затверджують ланкових. Серед них - Матіос Власій Юрійович (дід) і Борсук Гафія Власівна (моя тітка). Дід відповідатиме за будівництво в колгоспі. Діда заберуть на МҐБ у Вижницю і буковими палицями домагатимуться визнання свого зв'язку з «бандерами». Потім заберуть тітку Гафію від річної доньки. І домагатимуться того ж. Грудне молоко сочитиметься крізь сорочку - але не викличе жалю у мучителів. Жмут розкішного чорного тітчиного волосся залишиться в долоні одного з них. Згодом діда відпустять. І дід скаже бабці: «Гафійо, правди нема, брехні не можу приймити. У мене нема другого виходу, як затратитися[9]. Аби ти дітей не пустила у вітер». Родина знає, котрий «добрий» чоловік набрехав на діда. Але той чоловік і його родина - уже давним-давно на небесній правді. Казала моя бабця: «Бог - суддя справедливий. Він хабарів не бере».

...Але ще йдуть збори. Народ слухає «агента мінзаготівлі Михайлюка Михайла Івановича, який розказав про осіб, які до сего часу мають до здачі більше половини». Отож необхідно «зобов'язати агента: колгоспників, які не розрахувалися з поставками, описати та передати до народного суду за зрив державного плану по поставках молока, м'яса та іншої продукції».

6 вересня 1950 року. Відбувається засідання правління колгоспу. «Зав. фермою Д.О.Мацьопа доложив про те, що на основі указанія сільгоспотдела провести сентябрську стрижку овець».

Ну, певно, вони такі, оті гуцули, - не дай вказівки райком, вовна за вівцями на кілометр тягтиметься по землі. Але правління «рішає: у зв'язку тим, що сезон холодний, на горах падає мороз, а теплим приміщенням вівчарська ферма повністю не забезпечена, а тому стрижку овець не проводити». О, непослух черні! Цікаво, а якби йшлося про окіт овець? Сільгоспвідділ теж давав би вказівку?!

Та найцікавіше у «Книзі...» знайшла далі. А далі таке: засідання правління колгоспу від 12 травня. Порядок денний: «Установлення цін від одної голови худоби за пасовисько від колгоспника і одноосібника».

Ось той рубіж, який відтинав дорогу до праці. до достатку. Вчитайтеся!

Колгоспник, який тримав корову в полонині, повинен був здавати 3 кілограми молока (за місяць? За сезон?), одноосібник - 4 кілограми бринзи. Різницю вловлюєте, чи, пак, диференціацію? Відповідно, за випас цієї ж корови колгоспник спланував 50 карбованців, в той час, як одноосібник - 300. За однорічну телицю плата також була неоднакова: 100 і 200 карбованців. За телицю до року необхідно було заплатити колгоспникові 50 карбованців, а одноосібнику - у два рази більше.