Новини сказали, що український парламент щойно проголосував за прем'єра Віктора Януковича. Тато дивиться в бінокль. І я дивлюся туди, куди дивиться тато: на протилежному боці від Сірука також розкинулись хутори і ґруні:

Околена.

Ями.

Ґрунь Яковійчукове.

Янчулова.

Ґрунь Дупалівка.

Кінашка.

Із Сірука навіть без бінокля на хуторі Околена, під ґрунем Яковійчукове, видно хрести і зграбну огорожу навколо невеличкого цвинтаря. 15 жовтня 1944 року на цьому місці тривав цілоденний бій упівської сотні «Боєвіра» (Романа Дубика) із загоном енкаведистів, в якому сотня втратила 8 бійців. Втрати чекістів навіть очевидці не могли порахувати, бо вбитих і поранених, обгорнутих у плащ-палатки, зносили в хату Данильчика (Данила Софійчука) недалеко під дороги. При відступі чекісти спалили хату Данильчика разом із трупами і пораненими. Отака ось дяка за службу. А хутірські люди поховали убитих повстанців на ґруні, недалеко від місця бою і всі ці роки доглядали могили, хоч і без прізвищ. А 14 липня 1991 року це місце було освячене майже п'ятьма сотнями людей. Деякі прізвища загиблих, як-от Василя Косована (1912- 1944) та Георгія Перепелиці (1915-1944) були відновлені. Решту прізвищ були віднайдені місцевими краєзнавцями пізніше.

Розповідав мені згодом один чоловік, який просив не називати його імені, що тоді, 1944 року, неподалік від цвинтаря повстанців були поховані й згорілі рештки радянських військових із Данильчикової хати. Отака ось християнська мораль.

...Тато розказує. Я думаю... Коли би того дня якимось дивом повставали убиті, що вони би сказали про серпневе - 2006 року рішення парламенту щодо прем'єра, політична сила якого до кінця життя не має наміру визнати тих, що лежать під цими хрестами? Яка відстоює другу державну мову? (2010 рік підтвердив послідовність політичної сили, до якої належить теперішній Президент України).

2006 року я дала собі слово побувати на тому цвинтарі з великим білим хрестом, який видно з усіх боків гір. Тим паче, що туди, в Околену, із Сірука колись моя молоденька мама-вчителька щоранку долала шлях до школи, обв'язавши мене, восьмимісячну дитину, круг себе шкіряними пасками: «На 9-ту ранку. Щоб не запізнитися, - каже мама. - Бо будь-коли на хутір міг прийти інспектор зі школи чи райвно». А увечері - 8 км назад, у Сірук. Отака ось відповідальність інтелігента в першому поколінні. Чи доводиться довго думати, звідки в мами тромбофлебіт і небажання ще раз пройти «маршрутом» молодості?

...Від Околени, хребтами, що схожі на морські хвилі, далі йде хутір Янчулова. Тато в бінокль показує одне дуже мальовниче місце - воно, ніби заглибина між жіночими грудьми. «Звідти пішов наш рід. Там народився твій пра-пра-дід Андрій Фокович Матіос, - каже тато. - Тому нас у селі називають Андріячуками». Місце на Янчулові, густо поросле здичілим садом, має назву Писарівка. На честь мого пра-пра-пра-діда Фоки, якого в селі називали писарем. За те, що знав грамоту. А це, за сімейними підрахунками, кінець XVIII - початок XIX сторіччя. То, може, мої батьки - інтелігенти не першого все-таки покоління?!

Пригадуєте один газетний - зневажливий до непристойності - пасаж доктора історії Дмитра Табачника про те що «миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству» ...ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции».

Отакий ось я «інквізитор» і «печерна людина», що спустилася в українську культуру зі своєю мовою з натуральної полонини. 810 м над рівнем моря, звідки видно ой як далеко! Але чомусь у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську і в тому ж таки

Донецьку, звідки приходять мені листи-відгуки на мої книжки про «українство», люди не вважають цю тему аж такою «печерною». Суспільство прокидається для того, щоб дізнаватися: а що там насправді було, в тій Західній Україні?

...А своє слово ми з татом дотримали. І побували на Янчулові-Кінашці, на «упівському» цвинтарі 7 серпня 2007 року, акурат за кілька днів після відвідання цих місць родиною тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Ми з татом мали навіть «привілей» - добиратися в ті місця тим же транспортом, що й Президент. Навіть тим же водієм.

...Коли б раптово на денні гори впав метеорит чи вечірніми Розтоками неплановано продефілювали інопланетяни, думаю, резонанс також був би великий. Та все одно він не перевершив би того розголосу, який кочує моїм селом, як висловлюються тутешні жителі, «від млина на Смугареві - до млина на Товарниці». Тобто з кінця в кінець села. Бо для гірської людини трапилася подія не те що неординарна, а просто-таки фантастична: на хуторі Кінашка та Янчулово (а це близько двох десятків кілометрів від центру села) під час літньої відпустки 2007 року побувала родина Президента України Віктора Ющенка.

«Відколи світ та сонце, ще ніхто не возив Президента фірою (підводою)!» - гудуть довколишні села. «Ще з часів Марії-Терезії до Президента не був допущений ані один фірман! Та ще з дитиною!» - не може дотепер заспокоїтися їздовий Юрко Матіос (по-сільському Вашилюк), що дуже довго не розсупонював своїх коней Зайця і Карого із святкових стрічок і китиць після того, як йому довірили життя президентської родини з трьома малолітніми дітьми. Юрко, що грає на сопілці й баяні, що має золоті до роботи руки і крутий (фамільний!) норов, переповість вам вдесяте і всоте свої враження від тієї надзвичайної для нього події - спілкування з президентською родиною. Покаже вам книжку з автографом Віктора Андрійовича, в деталях розповість про те, як Катерина Михайлівна розпитувала його про довколишні хутори та історії, пов'язані з ними. Підтвердить, що свій норов проявив навіть працівникам служби охорони Президента, у списках якої не значився Юрків син-третьокласник Юрчик, а він узяв сина з собою. Знаєте єдиний арґумент сільського їздового, який переконав президентську охорону? «Діти - це майбутнє України. А ви не хочете допустити майбутнє до Президента?!»

83-річна бабуся Юркової дружини Галі живе в Околені. Вона - чистокровна татарка. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна. Народжена в Іркутській області. У селі її називають Лізою. Уявляєте, які красиві риси мають Лізині діти і внуки, народжені від гуцула?! І як вони автентично говорять гуцульською говіркою?

...Але найбільше враження у молодого Вашилюка залишилося тоді від спостережень за родиною тодішнього Президента на ґруні Дупалівка. Біля хреста на місці колишнього родинного маєтку Томнюків, яких, до речі, називали Дупалами і на їхню честь і ґрунь має назву Дупалівка.

1948 року родина Томнюків - чоловік Микола, син Микити, 80 років, і його дружина Олена, дочка Миколи, - загинула страшною смертю: енкаведисти спочатку їх розстріляли, а потім відрізали голови і поклали на обідній стіл. Очевидці поховання родини кажуть, що вбита Дупалиха затискала в руці мамалигу. На місці Дупалової хати стоїть похилений хрест із написом «Тут закатовані НКВД Томнюк Миколай і сім'я. 1948».

Юрко-«водій» каже, що в один момент перелякався. Бо Президент попросив довезти їх усіх підводою аж до цвинтаря на Околені. «А воно ж сама знаєш, яка туди їздова дорога - 45 градусів підйоми, - розповідає мені Вашилюк. - Гріх, Маріє, буду мати, бо збрехав, що до того цвинтаря півднини їхати кіньми! То ж не проста людина. То ж Президент! То ж безпека для життя мусить бути. А якби коні схарапудилися? Або підвода розвалилася? Але скажу тобі, що подеколи в селі є люди, що несуть себе гоноровіше від Президента. А він духом наш чоловік. Чужий би не місив туди болото заради давно загиблих. Розумієш? Та й я не возив би кіньми чужого: не допустили би. Розумієш?»