Проект газети «Україна Молода» - «Батьківщина-13»

(Надруковано 13 серпня. 2004 р.)

...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Ґоґен колись створив свої фантастичні полотна пристрасті й сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими, якщо їх порівнювати з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Ґоґенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве й бездумне!

Це після тридцяти «з хвостиком» починаєш вдивлятися в суть. Кольору. Очей. Людей. Держав.

...МОЯ прихована мрія побувати на Таїті щезла так само несподівано, як і зародилася: змалечку навчена батьками трудитися, я була глибоко вражена тим, що на Таїті, виявляється, немає слова «працювати». У тамтешній мові його замінює лексема «відпочивати», «гарно марнувати час».

Але була ще одна причина мого збайдужіння - внутрішній шок від картин іншого художника: Альбрехта Дюрера. Коли я спізнала його полотна, світ мені відкрився ніби по-іншому. На перший погляд, малоестетичні випуклі очі дюрерівських героїнь із неземною глибиною печалі в них, жилаві перетруджені жіночі руки без слідів минулої, а може, й незазнаної ніжності - усе це знову й назавжди вернуло мене в мої гори, де чи не кожен гуцул - потенційний дюрерівський клієнт, навчений гарувати, а не марнувати час.

Та ось упродовж останніх семи років, кільканадцятеро разів обшнурувавши Україну вздовж-упоперек, я дійшла сумного висновку. Уся вона - нинішня Україна - своїм виглядом і суттю стоїть у черзі до гіпотетичного українського Дюреpa, який не лише зафіксує для історії глибину безрозмірної безнадії цілої країни, але й означить в її уявному портреті сліди все ж збунтованого розуму і колективної свідомості, контури її осмисленої думки. Такі ж чіткі й однозначні, як жили на руках портретованих свого часу Дюрером.

Але, може, Україна поки що не вивергала зі своїх надр сучасного духовного та інтелектуального Дюрера через те, що в нашій - українській - ментальності немає поняття «думати», як на Таїті - «працювати»?!

Усі інші поняття є в надлишку - робити, гарувати, старцювати, жебрати, боятися, вислужуватися, плазувати, побиратися, продаватися, колінкувата, принижуватися, прикидатися, грати дурника, наймитувати. А з думанням у нас - туго. Принаймні з тим думанням, яке згодом формує свідому дію свідомої людини.

ЩОЙНО люди з владних верховин адаптували свої артикуляційні органи до вимовляння по складах таких слів, як Євросоюз і євроінтеґрація, зі скрипом навчилися розшифровувати не раз прокляту ними ж абревіатуру НАТО (таку ж залякувальну для суспільства, як для дітей перед вечірнім сном Бабай), а вже, дивися, передвиборна «швидка Настя» вкотре розвертає неповторні українські політичні голоблі біс його знає в якому напрямку, ніби наші керманичі, яким зусібіч блимає EXIT, і справді перебувають на межі безумства.

Який Шекспір зі Стефаником укупі здатні осмислити дії цієї малорослої, розкаряченої на всі боки держави, де слово «думати» для її зверхників, як і, врешті, для багатьох громадян, вживається лише як антиалкоголь - з похмілля? Шевченко в свої тринадцять «пас ягнята за селом», що, проте, не загнало його в резервацію тугодумства. Україна ж на 13-му своєму позаутробному році пасе задніх у світових цивілізаційних координатах, не дбаючи про своє реноме аніскільки, як дівка з Кільцевої київської дороги. І саме в цьому між владою і суспільством стоїть знак рівності: в не-думанні.

Держава, 13 років тому узаконена почасти достойниками, почасти - скороспілими пристосуванцями, дотепер залишається позбавленою точки опори, з порушеною координацією рухів, із припливами-відпливами зовнішньої температури і систематичними коливаннями внутрічерепного тиску. Тому в очах розумних людей скидається на малолітню калічку-олігофрена, яку випробовують на космічній центрифузі. І нещадний у законах співжиття світ байдуже спостерігає, чим закінчиться цей варварський експеримент, влаштований дитині безголовими батьками і публікою-свідком, якій ніколи зважитися нарешті думати.

Плебс плебсом, пардон, електорат електоратом, але й він не є суцільним випускником допоміжних шкіл для розумово відсталих. Проте, наше суспільство думає переважно так, як п'є прихований алкоголік: крадькома, щоб ніхто не бачив. І не знав, що він думає насправді, скрутивши в кишені дулю. Алкоголік - дружині. Суспільство - державі. Так і живемо. Ніби житимемо двічі.

Сьогодні дуже модно говорити і досліджувати Україну incognita, Україну малознану. Та коли б я була вченим, а не письменником, я б з усією силою своєї сільської впертості досліджувала Україну теперішню. Бо мине якийсь час, і байдужа Історія залишиться із брехливо зафіксованою нинішньою нашою брехнею, написаною кон'юнктурниками від науки і політики, й неопротестованою суспільством. Я б розвінчувала Україну декоративну. Бо майже в усіх своїх проявах, тих, які безпосередньо стосуються Держави, вона така ж несправжня, як декоративні фрукти в рекламних роликах. Штучна, як пенсійного віку жінки у штучних віночках на сцені палацу «Україна» під час звітних концертів регіонів. Як штучна армія псевдовчених з академічними титулами, але без письмових примірників своїх дисертацій у бібліотеках. Як жалюгідна самозвана українська еліта з «відмотаними» чи гіпотетично можливими майбутніми тюремними термінами. Як неприродна «Золота фортуна» і неестетичний «Прометей-престиж». Як замариновані одні і ті ж обличчя в «Людині року» Як фанерна українська пісня із олігофренічним приспівом «У-у-у... молода країна... у-у-у... наша Україна».

Не наша вона, не наша. І туман у ній густіший, ніж на Британських островах.

І великий філософ нашої сучасності - Ліна Василівна Костенко сортує ці покручі жорстко й нещадно: «...одна з причин - це ушкоджений тоталітаризмом адаптований розум. Це ще гірше, ніж поневолений... Бо, за словами Ніцше, ув'язнений поневолений розум хоч стрепенеться і вдариться крилами в ґрати. А адаптований розум не здатний до ривка, він до всього швидко звикає і не реагує навіть на подразнення».

Якого іще фізичного і психологічного каліцтва треба зазнати загіпнозованій сьогодні нації, щоб «вдарити крилами в ґрати»?! Ґрати ж можуть виявитися імітованими. Власники ґрат - вони також люди зі страху.

ТИХИЙ, але послідовний демонтаж декоративної держави в обгортці нібито інтенсивної побудови її різноманітних інституцій, під прикриттям густого туману тотальної неправди, продукованої всіма можливими зомбувальними каналами дезінформації, - можливо, один із найбільш вдалих винаходів тих диявольських сил, про справжні стратегічні плани яких сповіщає один з її речників - депутат Держдуми Росії Митрофанов:

«Россія просто скупіт всю Украіну, что сегодня реально і проісходіт. Наше будущее - ето формат Советского Союза, но построенний нє на ідеалогії... а на фінансовом подчінєніі. Другого путі просто нет. Повторюсь: расійскіє кампанії скоро скупят всьо, что можно купіть на Украінє. Вознікнєт новая формула Совєтского Союза. Но адміністратівно нікто нікого кантраліровать нє

будєт. Масква заставіт всєх падчінятся сєбє, но економічєскімі мєтодамі і срєдствами. Всьо будет цивілізовано».

Не на ідеології, кажете? Можливо. Але коли впродовж місяців український інформаційний простір повідомляє про маневри Україною «улюбленої групи президента Путіна» - ЛЮБЕ, то я хотіла би запитати тих, хто поки що не потребує слухових апаратів: чому день у день ЛЮБЕ мені співає «Ждьот Севастополь, ждьот Камчатка і Кавказ»? Не знаю, як з Камчаткою чи Чукоткою. Про них подбає Абрамович зі своїм ЧЕЛСІ. З Кавказом також зрозуміло. А після недавнього чергового робочого візиту Путіна у Крим як в одну із економічно контрольованих своїх губерній, унаслідок чого Стрілецька бухта блискавично швидко виявила бажання полегшати на частину військово-морських сил України, я нарешті зрозуміла, кого чекав - і таки дочекався Севастополь і зрозуміла, хто в Росії має нетабуйоване право озвучувати президентські наміри - любе (іншими словами - будь-хто).