А визначення яке - «викидав на ринок». Отако взяв чоловік - і викинув свою працю отим бісовим експлуататорам, щоб голодні не сиділи. А треба було згноїти, прикопати, приорати дар Божий і ласку Божу і самому гибіти. Зате визволителі лишилися б задоволеними і без претензій.

Та Шкварчук - це квіточки. Є ґазди - не рівня йому. Oн Дмитро Григорович Федишин. Окрім десяти гектарів землі, мав чоловік «маслобойку-сепаратор», яким переробляв молоко, (не воду ж, звичайно), яке закуповував в селах (а треба було, щоб воно кисло?). О, Федишин - птиця високого польоту, бо йому належала ще й молотарка-двигун, сіялка. А це теж нетрудові доходи. До того ж він продавав ліс «за куб - 50 рублів, що давало доходу в рік 2500 рублів».

А що у Вербівцях робилося - не приведи, Боже: господарство Степана Рудана «має постійні зв'язки з ворожими елементами». Це тобто з тими, хто проти репресій і колгоспів.

Там багато цікавого, в отих «Матеріалах...». Є записи про арешти людей органами МҐБ. В селі Бабино, наприклад, обліковець не ставив коми між цифрами, і з документів випливало, що люди мали по 400-900 гектарів землі.

Караюча рука не має пощади. І до дітей. Хотіла б знати, чи кипить образа в душах нащадків Дмитра Васильовича Михайлюка із Заставни? У сорок сьомому їх було восьмеро:

тридцять другого,

тридцять третього,

тридцять п'ятого,

тридцять шостого,

сорок першого,

сорок третього,

сорок четвертого

і сорок шостого років народження.

О, то велика провина, що батько на ці роти мав аж 10,67 гектара землі, дві корови і маслобойню. А потім...

Потім їхали до Сибіру, на Урали, в Томськ Омськ і до дідька за двері. Спустошували сотні буковинських Сіруків. Коса косила...

Дані із «Списка хазяйств и имущества, изъятого в хазяйствах, выселенных из Заставновского района». Отже, таких у селі Хрещатик знайшлося семеро, з Добринівців вісьмом сім'ям застукотіли колеса, з Кадубівців - дев'ятнадцятьом, із Дорошівців - сімнадцятьом.

А ми начебто тішимося: нашого цвіту по всьому світу. Скільки!? І яким чином...

Кого ж висилала новітня влада? Що вони мали, ті люди?

Висилали, в основному, тих, хто володів 0,70-4 гектарами землі. В 108 дворах, господарі яких згодом змінили Заставну-батьківщину на Московщину, налічувалося 95(!) житлових будинків. Розумієте, 95 на 108 господарств? Тобто заставнівські куркулі навіть власних будинків не мали, а були такими багатими, що жили в одному будинкові із сім'ями своїх дітей, родичів. На цих же 108 господарств не припадало жодного млина, олійниці, кузні. Із 108 господарств вилучили 25 плугів, 1 сіялку, 3 молотарки, 6 саней, 31 коня, 47 корів і домашні речі. Речі також лічили. В одного їх було 1489 штук. Врахували навіть віники.

А тепер згадаймо арифметику. І зробимо елементарні підрахунки. Скільки чого припадало на душу. Густо... Ой густо: на 108 господарств - 47 корів.

За що ж їх тоді забирали?!.

...Гаразд. Вони мали землю. Хто більше, хто менше. Вони мали свій уклад життя, свої уявлення і переконання. Але ж до тієї, визвольної місії, вони жили в іншій державі. Пардон, кому яке діло, як я живу в чужій країні?! На якій підставі хтось сміє так грубо, жорстоко і безцеремонно карати мене

лишень за те, що я господарюю на рідній землі, яка належить нерідній державі, як це було з Буковиною до 40-го року? І ви ще хотіли, щоб у цих людей не було спротиву, коли їх штабелями пакували в холодну Росію і жаркий Казахстан?! Ви хотіли, щоб вони не йшли в ліси зі зброєю в руках, рятуючи і захищаючи свою потоптану честь і гідність?! Тоді вони її не врятували...

Однак одиниці з-поміж скривджених таки протестували. Не мовчали.

З АРХІВУ:

«Рішення Чернівецького облвиконкому за 1947 рік по Новоселицькому району»,

У папці з незліченною кількістю інструкцій, розпоряджень, доповідей і рішень знайшла ціліську драму Віри Гуменюк із Рингача. Жінка написала заступникові голови облвиконкому Маркіну, що її господарство рішенням сільради зараховано в число куркульських. І як вона сама вважає, несправедливо. На запит Маркіна голові Новоселицького райвиконкому Бодяну з'ясовується: «Гуменюк має 20 процентів моторного млина як об'єкт нетрудових доходів. Однак сільрада в характеристиці вказала на використання найманої праці, чого тут не виявлено. Крім того, сільрада не вказала, що чоловік і син Гуменюк В.Д. загинули на фронті. Залишилося троє непрацездатних дітей. Тому думка райвиконкому - виключити господарство із списків куркулів». Віра Гуменюк працювала в колгоспі, Державними поставками розрахувалася.

Хто вам, жінко, порадив тоді (!) написати скаргу? Чи це вже був останній відчай вдовиці й осиротілої матері? Їх же, чоловіка і сина, напевне, забрали, як і решту буковинців, на вірну і гарантовану погибель. Хто їх жалів ненавчених? Вони ж проживали на тимчасово окупованій території. Їх можна було пустити на гарматне м'ясо. Не знаю, жінко, ви мали ласку на владу за оту справедливість, чи горів у вас вогонь лютої обиди? Ви її славили, владу, чи німували про це? Не знаю.

А то був лишень сорок сьомий. Колеса Системи оберталися чітко. Життя тривало. Облвиконком відредаговував життя.

Так, єврейська община просила допомогти у відновленні зруйнованої синагоги. В Новоселиці тоді було два культові храми для євреїв (Цікаво, скільки тепер? І чи є для кого?) Звичайно, відновлювати другу синагогу облвиконком і не збирався. Навпаки, радив розібрати придатні матеріали для клубів.

А ще облвиконком встановлює тоді «Похвальні листи» піонерам, комсомольцям, неспілковій молоді, які відзначилися у проведенні робіт 1947 року по боротьбі з втратами врожаю (збір колосків), і просив райвиконком роз'яснювати молоді потрібність «боротьби». Отже, одних відривали від колоска, інших - силували боротися за нього. А хто ж підбирав колоски у господарів? Як вони обходилися без «Похвальних листів», Господи?

Колеса справно оберталися. І вже по всій області велися, пошуки репатріантів із Франції, Німеччини, Австрії, англійської зони, Італії. їх зобов'язували (МҐБ, звичайно, хто ж інший?) писати туди, «за буґор», «листи про відбудову, розвіювати міф про загрожуючу небезпеку з боку СРСР». Один міф розвіювався. Інший створювався. Молох вимагав жертв. А потім... Стаття 58, частина 2 Кримінального кодексу УРСР: «4 года лишения свободы с поражением в правах на 2 года (без поражения в правах)». Вироки були майже однакові. Рихтувалися поїзди. У Шипинцях Кіцманського району йшли показові суди. І не лише в Шипинцях...

А тепер, читачу, перепочинь - передихни і повернися до початку моєї розповіді.

Пригадуєш хотинського правдошукача Колтонюка, який вважає, що гори треба віддати гуцулам? О, я тобі ще розповім, який він мрійник і утопіст. У тебе волосся стане дибки від деяких сюжетів біографи його родини. Але, ґарантую, ти скинеш капелюха перед довготерпінням цього чоловіка.

ТІЛЬКИ ФАКТИ:

У селі Клішківці Хотинського району на початку тридцятих років було поле під назвою Діброва. Воно з незапам'ятних часів належало одному з турецьких монастирів. Дід Колтонюка Палагнюк Никифір Костянтинович у 1932-1933 роках порушив судове клопотання у Кишиневі про відсудження Діброви сільській громаді. Палагнюк виграв процес. Кожному у Клішківцях, хто мав шапку (тобто всім чоловікам) припало по 10 соток поля. Громада залишила 22 гектари землі Никифору Костянтиновичу у віддяку, Згодом, після смерті бабусі Варвари 1943 року, ця земля перейшла батькові Дмитра Колтонюка - Семенові Колтонюкові, що й стало причиною трагедії усієї сім'ї. І справою честі Дмитра.