Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», - сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.
Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі - бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.
Я дуже хотіла мати одну із тих Дімаровських прикрас, але тоді для мене це було би «не підйомною» ціною, а на шахраювання я ніколи би не погодилася, бо добре знаю: якби я уголос «гикнула» про своє бажання, Дімаров віддав би ту красу із рожевим камінням за «спасибі», не питаючи «свою Дусю». Пам'ятаю спокусу в лютому 2002 року, коли я чепурилася на авторський вечір у Спілку письменників із нагоди представлення на Шевченківську премію моїх книжок «Нація» і «Життя коротке»: Дімарови двома голосами умовляли мене прикрасити шию тією коштовністю, бо вона дуже пасувала до справленої мною обновки. Чесно сказати, не пам'ятаю, чи послухала я тоді Дімарових. То й вигадувати не хочу. А фото з тогочасного вечора не маю. Якщо й послухала - то зі скрипом. Пам'ятаю, що я поборола в собі бажання здійснити своє бажання - попросити продати коштовність.
Пам'ятаю інше. Важливіше. Шевченківську премію мені 2002 року не дали. І правильно зробили. Бо інакше я би ніколи не написала «Солодку Дарусю». Але я про Дімарова. Коли я увечері після звістки про не-премію повернулася з роботи (а я тоді працювала в РНБО України, на вул. Банковій, 11, каб. 371) на Суворова, 3, на дивані, безсоромно просячись в руки, лежала книжка спогадів Дімарова. Син сказав, що заходив Анатолій Андрійович (а він у нас ніколи доти не був), приніс книжку і пляшечку дімаровської «горобинівки». «Знав, коли принести...», - подумала я, але книжку розгорнула. Темно-зелена книжка «Прожити й розповісти» (Або Повість про сімдесят літ), 1998 року видання. З дуже зворушливим автографом і підписом «Дід Анатолій»!
Що вам сказати... Після поганих чи неприємних звісток кожна людина реагує по-різному. Я не питала інших, як вони реагували на звістку про не-присудження їм Шевченківської премії (хоча реакція деяких номінантів і навколономінантних осіб перфектно прислужилися мені у майбутній книжці «Премія»). Я ж увесь вечір по тому читала Дімарова, забувши про премію, про найману квартиру, про худенький гаманець, та про все я тоді забула - бо мені сам Дімаров своїм голосом із книжки розказував про Життя, а не про премію і якісь дурниці, які час до часу мучать кожного з нас.
Якщо комусь із тих, хто читає ці рядки, колись стане так зле, що ви захочете напитися, скочити з мосту у воду чи когось задушити - не робіть цього. Прошу вас дуже - прочитайте енциклопедію загартування, мудрості, філософії й гумору під однією обкладинкою справжнього патріарха української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова «Прожити й розповісти». Такого молодого сміху, такого життєлюбства у найнеймовірніших ситуаціях, як у Анатолія Андрійовича Дімарова, народженого 17 травня 1922 року, ви ближчим часом не знайдете. Бо анемічні наші сучасні псевдо-пророки, хоча й горлянисті, як вранішні півні, та гнилуваті усередині, депресивні. Не-тверді. А Дімаров найефективніший антидепресант для будь-якої людини, незалежно від її фаху, суспільного становища чи віку... Без плачу і важкого серця, вколисана Дімаровим, я за кілька днів сіла в поїзд на Тернопіль - і через місяць мала першу частину майбутнього роману «Солодка Даруся». Але то буде згодом...
...А поки що... Єдиною найближчою родиною нам у перші роки найму квартири на Суворова, 3 були Лупії - Олесь Васильович, його дружина Леся Степанівна і один із їхніх синів. Ото вже свята правда, що краще мати доброго сусіда, ніж поганого родича! Але Лупії були не просто добрими сусідами - вони були найближчими. І вони були єдині, з ким ми на той час у тому будинку спілкувалися (окрім хіба Станіслава Зінчука, якого я знала, ще живучи у Чернівцях). Вони були єдиними, кого я просила доглядати за квартирою, коли була у від'їзді; перед ким могла «поплакати в жилетку». Бо вони єдині на той час знали, як насправді мені «заможно» живеться і які «мерседеси» мене возять.
Неймовірно делікатний, подеколи делікатний до здивування Олесь Васильович Лупій по кількох місяцях нашого побуту у цій квартирі сказав: «Знаєте... будьте дуже обережні на кухні... особливо із трубою, що йде від газової плити». Я, звичайно, здивувалася: господар нас начебто й не попереджав. А коли прийшов співробітник газової служби, він мені розтлумачив, що й до чого і чому.
Одне слово, коли Миколі Лукашеві дісталася квартира на Суворова, він демонтував кухонне начиння, із газовою плитою вкупі, одрізавши газові труби так, що наступному господареві було і справді непереливки, коли довелося відновлювати кухню. На місці кухні у Лукаша була бібліотека. І мені, чи то від утоми, чи від перегріву «мізків» подеколи здавалося, що на плиті шкварчать не млинці, а сторінки зниклих безвісти (чи не безвісти?) раритетних книжок Лукашевої бібліотеки. Не дуже розумна думка, але подеколи справді бувало. А коли одного разу Олесь Васильович сказав, що наш письмовий стіл стоїть на тому самому місці, де стояв за життя Миколи Лукаша, нарешті зрозуміла, що я таки знайшла Його сліди: це була незникла аура Миколи Олексійовича, всотана в пори стін і вікон, можливо, розлита в повітрі, спущена на волокнах сонячних променів чи захована у листі височезних тополь у вікні.
Бо інакше не можу пояснити, чому після багатьох років, коли я не написала жодного власного рядка, а всю свою енергію, знання і працьовитість переливала в чужі тексти так, ніби переливала власну кров, саме там, на Суворова, 3, в якийсь неймовірно важкий для мене момент, я раптом стрепенулася від простої, дуже простої ясної думки: я письменник - а не іміджмейкер, не прес-секретар і не спічрайтер (я й про слова ці дізналася лише в Києві. Коли по телевізору згодом пішла реклама кави «Три в одному», пожартувала, що це про мене). Так, мені для людини надзвичайно розумної, найбільш ерудованої на той час в українській політиці (із верхнього ешелону влади лише Володимир Горбулін конкурував тоді і донині в загальній ерудиції але хто й коли в українській політиці зважав на ерудицію політика?), не було жаль своїх щирих - багато в чому наївно-бунтівливих - думок, які не видозмінювалися в публічних виступах цієї людини. І мені здавалося, що - коли я можу «потрапляти» своїм письмовим стилем, лексикою, зворотами, врешті, деякими ідеями в «десятку» політичної поведінки такої потужної людини, яка жодного разу (жодного!) не озвучила тексту нечитаного, «порожнього», яка вміла щодня вдосконалюватися і дуже жорстко вимагала цього від підлеглих, то я знаю цю людину. Моє щастя було в тому, що й тоді я не написала жодного слова з «робочого» примусу чи слова, в яке би сама не вірила. Але й нещастя моє було в тому, що зі своїм ідеалізмом, максималізмом і непоступливістю, волею випадку, а точніше, першим своїм спонтанним, але дуже ґрунтовним інтерв'ю з людиною «великого» формату, інтерв'ю, яке викликало величезний суспільний резонанс, без підготовки і протекції, не маючи «зеленого» уявлення про політичну сферу, я «затесалася між чоловічі аркани» великої, справді дуже великої політики.
