Після етапу пригодовування розпочалися репресії. Репресії 1937—1938 pp. були настільки масштабні, що заторкнули всі соціяльні прошарки, включаючи стару інтеліґенцію. Втім, не лише вона була спеціяльним об’єктом нагляду. Так, за Конституцією 1936-го року «колишніх» зрівняли в правах з іншими громадянами, тоді ж послабилися, а пізніше й зовсім були зняті обмеження за соціяльним походженням при вступі у вузи. Також партійний статут 1939-го року полегшив для інтеліґентів прийом до партії. Розрив між партійними й безпартійними інтеліґентами став стиратися. У той же час підсилився ідеологічний контроль над діяльністю інтеліґентів будь-якої соціяльно-вікової групи. Грань між старою й новою інтеліґенцією, ще відчутна в старшому поколінні, майже стерлася серед більш молодих. Середній вік збереженої старої інтеліґенції підвищувався, а її самовідтворення стало потроху зникати. Їхні діти, що вже мали менше соціяльних обмежень для здобуття освіти, все частіше входили до нової інтеліґенції. Тож студентство кінця 1930-их років, будучи дуже строкатим за соціяльним походженням, напрочуд твердо стояло на радянських, марксистських і, незважаючи на зміну політики, інтернаціоналістських позиціях. Тож експеримент з вирощування нового типу «інтеліґенції» завершився успішно.

Отже, для подальшого проґресу більшовицької диктатури ані аристократи, ані інтеліґенти-попутники були не дуже потрібні. Адже цей клясовий «прошарок», навіть опинившись у радянському контексті, від початку висловлював певну осторогу щодо кастового розподілу світу, не наважуючись вважати себе повноправними володарями світу, як «нові пани» з пролетаріяту і селянства. «Як я вмовляв художників у професійній спілці взяти й перенестися в дев’ятиповерховий будинок, колишній Нірензеє, в Гнездиківському провулку, адже там кожен мав би майстерню, а нагорі величезна спільна майстерня, — спогадував А. Родченко. — Я вже домовився з Мосрадою і комендантом цього будинку. З цього будинку виселяли „колишніх“, багато хто сам утік, будівля стояла порожня. Але хоч як я аґітував художників, вони вагалися… Вони просто боялися, що більшовики підуть і тоді…»

Іосиф Сталін

Цікаво, як навіть стиль футуристичних маніфестів 1910—20-их років нагадує подальший протокольний виклад провини «революційних» художників. Ось, наприклад, достоту «свідчить», немов перед слідчим, вищезгаданий фотохудожник А. Родченко щодо діяльности 1917-го року:

«Ми, ліві художники, прийшли працювати з більшовиками вперше.

І не тільки прийшли, але й за чуба притягли художників „Світу мистецтв“ і „Спілки російських художників“.

А щоб про це не забули, ми нагадаємо:

Ми перші оформляли радянські демонстрації,

Ми перші викладали в художніх вузах.

Ми перші організували радянську художню промисловість».

Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість «одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито «почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».

Владімір Ленін

Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.

До вирішення задачі «реконструкції людського матеріялу» (Ю. Олєша) радянська наука ставилась цілком серйозно. У другій половині 1920-их років у СРСР був створений спеціялізований інститут, що займався вивченням і збереженням мозків видатних людей.

Загалом у 1920—1930-их роках були дуже популярні експерименти з видаленням головного мозку. Так, у 1921-му році, у ході лябораторних занять зі студентами, томські професори Б. Баяндуров і Н. Попов зауважили, «що при видаленні обох півкуль головного мозку в голубів вони починають збільшуватися у вазі, хоча харчовий режим залишається такий самий, що до операції». У 1928-му році автор першого у світі апарату штучного кровообігу C. С. Брюхоненко разом з С. Чечуліним (учнем академіка І. Павлова), продемонстрував у Москві відділену від тіла, але при цьому живу голову собаки. У 1945—1951-их роках за методою Брюхоненка навіть здійснювалося оживлення організму людини.

«Післяреволюційна» діяльність іншого видатного вченого — В. Бехтерєва — почалася з організації в 1918-му році Інституту з вивчення мозку і психічної діяльности. Дев’ять років по тому В. Бехтерєв виступив з ідеєю, що виходила далеко за рамки чистої науки. Пантеон, про необхідність створення якого заговорив знаменитий психолог, уявлявся ним уже не як наукова установа, але як свого роду храм матеріялістично-атеїстичної віри. На відміну від створеного у Франції «Пантеону великих людей Батьківщини», де зберігалися мощі Вольтера, Ж. Ж. Руссо та інших кумирів революції, радянський Пантеон був сховищем тільки «консервованих мозків» (саме так у Бехтерєва) видатних людей.

Звичайно, перлиною колекції мусив стати мозок В. Леніна. Втім, В. Бехтерєв спізнився: 1927-го року, коли він сформулював свою ідею, вона вже морально застаріла.

Причина того, чому влада вирішила демонструвати не «суть», але «оболонку» вождя, полягала в тому, що мозок В. Леніна, всупереч усім чеканням, виявився не здатний прикрасити собою храм розуму. За свідченням Ю. Лопухіна, співробітника лябораторії при Мавзолеї В. Леніна, ліва півкуля мозку вождя в результаті хвороби утратила не менш третини своєї маси. Тож не торжество розуму, але сумна картина розкладу мозку вождя, який до того ж не перевищував середньої норми (1340 г), неабияк розчарувала нових можновладців.

Також лікарі довго не могли зрозуміти, на що хворів Ленін, і були більшими оптимістами, ніж сам вождь. Лікарів було багато, але це тільки шкодило справі. Сам Ленін лікарям не довіряв, особливо німецьким. Сам Ленін, виявляється, говорив своїм лікарям: «— Отже, коли-небудь буде в мене „кондрашка“. Мені вже багато років тому один селянин сказав: „А ти, Ілліч, помреш від «кондрашки»“. — і на моє питання, чому він так вважає, відповів: — Адже шия в тебе надто коротка».