Натомість свідомі українські сили для поширення національних ідей у колишньому радянському Харкові відкрито надаються до послуг офіційних громадських засобів. Друковане слово під ту пору ширилось також на Київщині, де при щоденнику «Українське Слово» (відродженого вже на еміґрації поетом Ю. Кленом) виходив літературний журнал «Літаври», редаґований поеткою О. Телігою; на Сумщині редактором часопису «Голос Охтирщини» був знаний письменник І. Багряний; на теренах Полтавщини з’явились «Золотонішські вісті», до видання яких долучився дід автора цих рядків, відомий художник М. Бондар. На Слобідщині найбільшу популярність мала харківська «Нова Україна», що виходила за редакцією П. Сагайдачного, а пізніше — В. Царинника. З-проміж відомих нині харків’ян у ній друкувались Ю. Шевельов, О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий та інші.

«Десятого грудня 1941 року, — згадує, зокрема, Д. Нитченко, — в Харкові виходить перше число газети „Нова Україна“ з палкою передмовою письменника А. Любченка. А редактором мови став професор Юрій Бойко. Незабаром ця газета принесла деталі нового злочину». Зауважимо, що при цьому мова йшла про знищення енкаведистами 300 в’язнів з харківської в’язниці, котрі терміново переганялись до Куп’янська. Серед в’язнів, зігнаних до однієї клуні, що була підступно підпалена НКВД, були й відомі поети В. Свідзінський та О. Сорока.

Слід визнати, що більшовицькі акти терору щодо населення «окупованих» теренів України не припинялися й надалі, про що свідчить той самий Д. Нитченко у своїх спогадах «Від Зінькова до Мельбурну». «Часто радянські літаки скидали бомби на хати харків’ян, — згадує він. — Одного разу я був на базарі, як швидко пролетів радянський яструбок і застрочив по людях з кулемета». І далі: «Більшовицькі літаки раз у раз скидали бомби на будинки Харкова».

Повертаючись до факту виходу «Нової України» на широкий харківський загал, зауважмо, що довкола цього видання натоді гуртувалося ціле гроно молодих патріотичних сил, яке й розбудовувало основи української культурної політики на звільнених теренах Слобідщини. За радянських часів вони зазвичай були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів». Це було достоту проявом того «найменшого», про яке Ю. Шерех згадує, що саме воно, ще на початку, «в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові повняло надією, електрифікувало», маючи до того ж офіційне коріння надії й тепла — осередок «Просвіти» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці (теперішня вул. Дарвіна. — І. Б.-Т.).

Але чи був цитований тут наскрізно Ю. Шерех, поет і мовознавець розглянутої доби (якій він лишив на згадку свій перший твір — «чи то гімн чи то марш німецьким воякам») свідомий того, що організацією її спільноти керували далеко не ті сили, котрі, як і сам поет, були лише вдячні за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч? Адже назагал знати, що національним життям як на Слобідщині, так і на Київщині під час окупації опікувалась Організація українських націоналістів під проводом А. Мельника, і кращі сили української інтеліґенції знаходились саме по цей бік барикад націоналістичної орієнтації. Сьогодні дехто каже про їхнє «коляборантство», висовуючи натомість ідеал «лісових братів» з вояцтва УПА і забуваючи про те, що всі вищезгадані митці — поети, художники, науковці — виконували під ту пору лише власний обов’язок перед Україною: бути з її народом, працювати задля нього, попри всі політичні негаразди власного існування. «Пліч-о-пліч з німецьким Вермахтом» змагали найбільш свідомі з них проти більшовицької колонізації світу.

З приводу активної діяльности похідних груп ОУН, котрі йшли слідом за німецьким військом, слід зазначити, що, зокрема, революційні сили С. Бандери до Харкова не дійшли: похідна група (близько 1 500 осіб) з ОУН (б) на чолі з М. Лемиком-Сенишиним, яка мала на меті осягнути містом, була знищена Ґестапом у жовтні 1941-го року в Миргороді.

Чи знав про все це вищезгаданий Ю. Шерех, коли отримував відмову на власний «чи то марш чи то гімн» з редакції «Нової України» із зазначенням, що часопис «не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети»? Навряд чи це було йому відомо, бо лише «з відрази до минулого» існувала в поета «наявність віри в святість і розумність усього, що належало до іншого табору». Натомість справжні почуття національної гідности мали інші, а саме ті, що не втікали (з Харкова до Києва, Львова, Німеччини), а залишалися на власних позиціях, покликані до того вірою в Ідею та Чин своєї Організації. Прикладом цьому була героїчна праця членів ОУН: поетки О. Теліги, котра в згадані часи за наказом Організації очолювала київську Спілку письменників, поетів І. Ірлявського й О. Ольжича, тодішнього керівника київської групи ОУН, який керував Культурною Референтурою партійного проводу, та багатьох інших. Як київські, так і харківські діячі, члени Організації, нічого спільного не мали з «привілейованою і єдино годованою тоді групою фольксдойче» (Ю. Шерех), але їхню жертовну працю подекуди оцінюють як «зрадництво ідеалам» (цікаво, чиїм?), від чого так швидко ухилився свого часу автор наведеної вище цитати.

Щодо згаданого питання про «коляборантство» українських патріотів з німцями, слід навести уривок зі спогадів М. Бачинської-Донцової, які в деякій мірі допоможуть його розв’язати. «Факт фактом, — значить вона, — що по всіх німецьких урядах паношилися „російські дівулі“ і гучно дзвеніла російська мова. Коли взяти під увагу, що ті російські дівчата були колишні комсомолки й тягли всюди „своїх“ людей, що совєтський наказ своїм людям входити в усі німецькі установи і розкладати їх з нутра був правдоподібний, зрозумілою був глухий розпач наших київських патріотів. Бо жертвою тих, пристосованих до німців, совєтських людей, падали спровоковані і зденунціовані українські люди. Всюдисуща неділимська Росія під виглядом власівців, козаків, фольксдойчів-СС-ів нищила вмираючу, але невмирущу Україну».

Може, й мав рацію Д. Шумук, коли, згадуючи В. Стуса, значив, що в 1970-их «просто не було кому переконливо сказати: „Василю, оголошувати голодівки, боротися, писати протести ми всі можемо, і тому ти, Василю, повинен робити тільки те, чого ми не можемо зробити“». Згадаємо, що аналогічне питання стояло свого часу також перед О. Телігою — на період винищення українських націоналістів київським Ґестапом Провід ОУН був натоді за негайне відкликання поетки з теренів України. Проте кинути свій нарід напризволяще вона не змогла, розділивши власну гірку участь із тисячами інших українських патріотів.

Більш конкретно щодо ситуації в Україні 1940-их років значив у розмові з автором сих рядків поет-дисидент М. Осадчий, зазначаючи, що «письменникам-патріотам не було місця на передній лінії фронту, в котлі кривавих боїв». Але мусимо при тому спитати, чи не була вагоміша праця цих одиниць в серці самої Нації — по містах та селах «окупованої» України, — виконуючи яку, письменники займали позицію якраз переднього краю боротьби? І чи в праві ми сьогодні розділяти їхній здобуток на «революційний» чи «нейтральний» процеси Відродження? Тим більш, що обидва вони мають однакове право на назву ери в розвитку духовности України під час її участи в хрестоносному поході проти більшовицького варварства.