Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:

«Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…

Воно безмежне, без меж… без…

А тим часом — то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.

То був я!»

Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що «до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», «заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і «пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як «мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.

Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920—30-их років? Жінка уявлялась ними або як «товариш Жучок», себто безвідмовний бойовий друг родом з оповідання М. Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. «Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела — / Модистку с удивительно нежной душой», — розподіляв свої бажання С. Чорний у 1910-му році.

Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока — це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.

Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. «У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, — згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. — Пане мусье, — процідила вона сиплим голосом, — пригостіть даму сірником. — Вибачте, але я не курю, — збрехав батько».

Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. «Де ж і коли я ще її зустріну? — бідкався А. Блок щодо чергової музи. — Я ледачий, боягузливий і слабкий». «Ми стали близькі, але настільки духовно, — відгукувалась та, — що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, «твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. «Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», — гукав А. Блок. На жаль, навіть «цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров — з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.

Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу — це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів — на відміну від їхніх «революційних» наступників — завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. «Наша культурність, — значив Ю. Олєша у 1920-их, — це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. — І дружини нас поважають».

Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки

Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «— Робити ви хоч що-небудь умієте? — питалися в них у „Циніках“ А. Марієнґофа. — Звичайно, ні. — Та-а-к. — І він діловито звів брови. — У такому випадку вас доведеться влаштувати на відповідальну посаду». О, що це була за «посада», яку отримували приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булґаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших «відповідальних» товаришок Ряппо, які гідно різнилися від колишніх «бойових» товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя, було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією, — така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури. Іноді дві «виробничі» іпостасі поєднувались в одному «любовному» фляконі, і герой чергової «Змови почуттів» Ю. Олєші у тому-таки 1929-му році гукав до жінки: «Ти справжня стерва! Ти можеш любити двох і віддаватися двом. Тобі однаково: чи я його заріжу, чи він заріже мене. Чому ти виходиш на кухню майже гола? Я знаю, чому! Ти хочеш, щоб усе хвилювалися, побачивши тебе. Ти повія».

Коли ж любовна евфорія авторів з 1920—30-их, наче в нещодавніх безхребетних символістів, змінювалась на більш прозаїчне захоплення з приводу власного звільнення з пут кохання, то навіть після романтичних стосунків Ю. Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці-валькірії Раїсі Троян, цілком «пролетарську» відвертість: «Ви просто блядь, — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього». Обурена дівчина, якій закидали «безладні статеві стосунки», звичайно, заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз «ладні статеві стосунки», і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя. У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі вони по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на якому зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він педераст. «Я перевірю сьогодні ж, чи правда», — закинула своєму приятелеві Ю. Смоличу дівчина, яка наслідувала відомий принцип Л. Брік про те, що «знайомитися найкраще у ліжку», і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. «Він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я — хлопчик, — розповідала згодом, — але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але розчарований».