Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком М. Зощенком. «У 1926 p., коли катастрофа була для мене занадто близькою, — значив він, — коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум’янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: „Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру“».

Отже, обидва «письменницькі» марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для М. Хвильового, було, за умовами соцзмагання, представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірньої комуни, не витримують жадної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений М. Хвильовий, було чути задовго до його вікопомної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької аґітбригади. Загалом слід зазначити, що хворобливо-алькогольні «пошуки істини» обдуреними українськими комуністами з «нових панів» тривали у Харкові вже від кінця 1920-их років, але активізувалися вони саме взимку 1932—33 pp. «Ночі Гофмана» — так назвав І. Дніпровський цей період «комуністичної» агонії пролетарських письменників. Тож слідом за М. Хвильовим, який відкрив навігацію «червоних» самогубств, того ж 1933-го року застрелились нарком освіти М. Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту О. Гаврилів, а також отруївся поет П. Гірняк.

«Він взагалі любив випити, — свідчить І. Сенченко. — З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми».

Тож М. Хвильовому, що, як майже всі в Будинку «Слово» у Харкові 1930-их років, перебував у мареві «ночей Гофмана», було не до написання роману на соцзамовлення. Замість цього у день самогубства, а саме 13-го травня, письменник запросив колеґ до себе додому нібито на читання роману, а насправді на чергову пиятику. «— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?» — виношував свій задум М. Хвильовий у «Вступній новелі».

У результаті дружнього «чаювання» М. Хвильовим у стані афекту було остаточно прийнято рішення «замінити» роман на творчий акт іншого зразка, а саме — на самогубство. «Зараз я вам покажу, як треба романи писати!» — нібито гукнув він, ідучи по рукопис.

«За хвилину товариші почули постріл, — згадувала В. Губенко-Маслюченко, дружина О. Вишні. — Вони навіть не зрозуміли, що це за звук… Так ніби впала якась дерев’яна полиця. Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову, і затих…»

Також А. Куліш, дружина драматурга М. Куліша, значить, що в М. Хвильового «рука з кольтом впала і кольт випав», хоча з історії «червоних» самогубств знати, що користувався М. Хвильовий «бравнінґом», як його прототип з оповідання «Редактор Карк». До речі, паталогічна манія самогубства була наскрізна у творах М. Хвильового. Так, Анарх у «Санаторійній зоні» шукав револьвера, щоби позбутися тягаря чекістського минулого. Згодом він, як і хлопчик Хлоня, втопився. Так само рішучо вішалась молода чекістка Мар’яна в оповіданні «Заулок». У столі редактора Карка лежав бравнінґ, що схиляв його до думки покінчити з собою («Редактор Карк»). Фатальна думка щодо втечі в небуття бентежила також комісара Сайґора («Пудель») й опозиціонерку Спиридонову («В лябораторії»). Про «кулю собі в лоб» розводився й Карамазов у «Вальдшнепах».

Владімір Маяковський. Фото А. Родченка. 1924 рік

Зрозуміло, що ніякого роману М. Хвильовий не залишив. Замість цього на столі нібито лежав його передсмертний лист, що завершувався закликом: «Хай живе комуністична партія!» Зрозуміло, що листа згодом сфабрикував НКВС, аби хоч якось виправдати ганебну поведінку комуніста в очах широкої громадськости. Те саме, до речі, вільно буде припустити щодо передсмертних листів решти поетів-самогубців того часу на кшталт В. Маяковського чи С. Єсеніна. «Достоту дивуєшся з винахідливости й неабиякого таланту ймовірних убивць, — іронізує з цього приводу російський письменник і протоієрей М. Ардов. — Вони не лише вдало ховали сліди своїх злочинів, але й складали ніби передсмертні вірші, що були не гірші за творіння самого вбитого автора». Але який рівень мали ці передсмертні творіння? Вірш С. Єсеніна з вікопомним рядком «До свиданья, друг мой, до свиданья…», що нібито кров’ю був написаний ним перед смертю — це насправді перелицьована поетом поховальна пісня масонів. Мовити б, поетична вправа на задану тему, написана людиною-леґендою. Але ж людина-леґенда не пише творів на задану тему. Тим паче кров’ю, та ще й перед смертю. Можливо, щось не так з леґендою?

Те саме з передсмертним листом «леґендарного» В. Маяковського, у якому поет, звертаючись до «товариша уряду», вживає жартівливо-міщанський вираз «серіозно», зазначаючи, що «треба б досваритися». Чи стиль цього листа «не гірший за творіння самого вбитого автора», як того вимагає вищезгаданий М. Ардов? Чи пролетарській поетиці В. Маяковського був притаманний такий «контрреволюційний» жанр, як чорний гумор, доречний для С. Чорного, Н. Олєйнікова, Д. Хармса? Здається, не дуже. Тоді звідки оці «серіозно», «досваритися»? З ким «сваритися» після смерти?

«Я дуже радий, що ви вподобали мої листи, але все-таки раджу вам: нічого не беріть на віру!» — листував з цього приводу М. Ґорький до К. Федіна у 1925-му році.

З уваги на загальноприйняту в 1920—30-их роках практику фальсифікувати не те що передсмертні листи, але й прижиттєві твори, можна ствердити, що вищезгаданий лист М. Хвильового був підкладений до справи комуніста-самогубця вже пізніше. З боку ідеологічного відділу ГПУ-НКВС у 1920—1930-их це вважалося буденною справою: власноруч творити для народу образ того чи іншого письменника — мертвого, а чи живого. З цього приводу варто згадати випадок співробітника «Известий» Н. Вержбицького, прикріпленого Спілкою письменників (себто ідеологічним підрозділом HKBC) до А. Купріна, в якості «громадського секретаря». У 1937-му році А. Купрін, як знати, повернувся в СРСР хворий і безпомічний, тож обов’язкові для такої особи «патріотичні» статті, перша з яких з’явилася 18-го червня 1937-го року в «Известиях», писав за живого клясика його дореволюційний приятель Н. Вержбицький.

Отже, якщо передсмертний лист М. Хвильового справді існував, то аж ніяк не в тому вигляді, що задовольняв НКВС і партійне начальство, як, до речі, роман «Як гартувалась сталь» Н.  \Островського. За хворого героя-письменника текст роману писали семеро найнятих авторів, оскільки авторський варіянт був абсолютно нечитабельним.