З усього написаного Володимиром Свідзінським не зберігся саме той твір, який зіграв вирішальну ролю в його житті. Це він сам. Рукописи, на жаль, горять добре. Принаймні у передвоєнному Харкові, де за їхнім знищенням наглядають відповідальні особи на кшталт Ю. Смолича. Залишаються попіл і дим — себто міт, згідно з яким «літературна репутація» згаданих літературознавців у штатському виглядає надзвичайно високою. Кожен загублений чи знищений ними твір ними сприймається за шедевр.

Зрозуміло, що фактична, історична або позичена першооснова не кожній обробці підлягає. Частіше за все, це з’ясовується тоді, коли офіційні прийоми художнього перетворення конкретного життєвого матеріялу суперечать якимсь більш загальним законам життя. Очевидна також непродуктивність прямого співвідношення фактів біографії письменника з сюжетними ситуаціями його творів.

Так уже виходить, що фантазія художника й думка дослідника працюють за різними законами і частіше за все у різних напрямках. Натомість люди, незважаючи на велику кількість розчарувань, потребують «живого» літературознавства: їм важливо зрозуміти, з якою метою письменник брався за перо, чарку чи самогубний револьвер.

У жовтні 1925-го року поет Володимир Свідзінський переїздить з Кам'янця на Поділлі до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Позаду в нього — архівно-дослідницька діяльність у Кам'янецькому ІНО, вихід друком першої збірки поезій у місцевій філії ДВУ та інші містечкові досягнення  на кшталт перекладів К. Тімірязєва і В. Короленка. Слід зазначити, що відлік своєї літературної праці колишній семінарист з незакінченою вищою освітою в Київському комерційному інституті також веде з подільського періоду, згадуючи в анкетах, що почалася вона з жовтня 1918-го року на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Хоч друкуватися поет почав ще від 1912-го року, причому першу публікацію мав не в «Українській хаті», як вважає більшість дослідників, а в російському журналі «Нива».

Володимир Свідзінський

Під описувану пору Харків, уже як «столиця мистецтв», притягував багатьох талановитих приходьків, які згодом, власне, й склали пролеткультівську славу цьому споконвіку міщанському місту. Майже водночас із В. Свідзінським тут об’являються такі непересічні будівничі майбутньої Загірньої комуни в літературі, як М. Куліш, А. Любченко, І. Дніпровський, І. Микитенко, а трохи раніше — М. Хвильовий, В. Сосюра й П. Тичина. Десь далеко позаду в знетямленої слобідської столиці залишився «революційний» період нової культури, коли всі вулиці й будівлі міста були «борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова» (В. Поліщук), і В. Сосюра, оспівуючи «червону зиму», ще не виставлявся «повітовим поетом», а Радянська Україна в п’єсах М. Куліша ще не здавалася «якоюсь суцільною божевільнею», якою пізніше її побачив цензор. У цей час також уже відшуміли панфутуристи-деструктори, з’явилися прибічники «соціологічної методи» в критиці і завертало на сумнозвісну «літературну дискусію» з її прицілом на «психологічну Европу».

У всій згаданій круговерті «національно-культурного ренесансу» 1920-их Володимир Свідзінський участи не брав. І хоч перша збірка «Ліричні поезії» (1922) вийшла у Кам’янецькій філії ДВУ, що дало привід усім пізнішим дослідникам творчости В. Свідзінського тулити його то до тамтешнього осередку «Гарту» (І. Кулик, І. Дніпровський), то до «Плугу» (С. Божко, Т. Масенко), тим не менш, саме в Харкові усе стало на свої місця. З виходом у 1927-му році другої книги поезій «Вересень» її автор фактично був зарахований до тогочасних попутників у літературі, адже, як зазначав представник офіційної критики Я. Савченко, «прийшов у літературу занадто пізно», ще й опинився всім своїм єством «цілковито поза нашою добою». Усе це зумовило подальший період повного мовчання у творчості поета. «Мою книгу „Вересень“, — згадував В. Свідзінський, — критика лаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки».

Від часу переїзду аж до 1930-го року поет працює на скромній посаді літературного редактора в місячнику «Червоний Шлях», в якому вряди-годи друкується. Перекладає А. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Салтикова-Щедрина, І. Тургенєва. До речі, переклади, як знати, неабияк впливають на творчість самого перекладача, якщо той має свої власні писання. Тож як перекладач Пушкіна з Лєрмонтовим і автор власної російськомовної лірики, В. Свідзінський не міг уникнути неусвідомленої інтертекстуальности. Скажімо, у відомому вірші «Стася» В. Свідзінського (1935) зауважуємо рядки: «Стася сказала: „Ці хмари розбиті — / Ніби поле, пооране в скибу…“», які нагадують Мандельштамове «Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела: / — Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла…» (1917), а рядки із тієї ж «Стасі» «Я поглянув: у копанці сонній, / Різьблено замкнені в мертвоводді…» закликають на згадку С. Чорного: «Я взглянул: лицо у Фили / Было пробкового стиля…» (1910). Прикінцеве ж «Не відказала нічого Стася, / Лиш притулила до мене обличчя…» і зовсім спонукає до спогаду про хрестоматійне, Пушкінське: «Ничего не ответила рыбка, / Лишь хвостом на прощанье махнула».

У тогочасному літературному товаристві В. Свідзінський не буває, до літературно-мистецьких імпрез не вчащає, на політичні теми не розводиться. Згадуючи поета, його імениті сучасники тільки знизували плечима: «він працював коректором, та й непомітний був якийсь» (І. Сенченко), «флегматичний на вигляд і дуже мовчазний чоловік» (І. Айзеншток), «середнього зросту, худорлявий, з інтеліґентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою» (П. Панч). Якось спробували влаштувати цьому мовчуну поетичний вечір, але й тут він відмовився, тож його вірші деклямував Ю. Яновський. До Ю. Смолича звертався, нерішуче тупцяючи і підкахикуючи сором’язливо, мовляв, чи перекладати йому еротичну «Лісістрату» Аристофана — цензура ж бо…

Але саме цьому поетові давав читати свої вірші П. Тичина перед тим, як здавати їх в друк, вважаючи, що «це поет справжній, у нього кожне слово на місці». І саме про Свідзінського М. Бажан значив: «Це поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії». Що ж до справжньої картини тогочасного літературного буття, то, здається, найкраще її висвітлює Галина Вікторова — цілком сторонній свідок описуваних подій, техсекретарка кабінету молодого автора при Харківському відділенні Спілки письменників, неофіційна дружина поета-оберіута:

«Частенько заходив до кімнати вже немолодий, як мені тоді здавалося, бідно, але охайно одягнений чоловік з обличчям інтеліґента минулого століття. Він не галасував, майже не брав участи в розмові, але уважно слухав і ледь помітно усміхався.

Це був Володимир Свідзінський.

Я не вважала його за видатного, занадто він був тихий, непомітний, ввічливий, не схожий на „видатних“ письменників. (От Антон Дикий або Армен — це справжні письменники!) („Хто ці люди?!“ — спитається сьогоднішній читач. — І. Б.-Т.)