Ось така була радянська «евакуація» інтеліґенції з Харкова, під час якої загинули українські поети В. Свідзінський, О. Сорока, а також російський оберіут А. Введенський. А втім, може, хтось вижив, не зголошувався, річ ясна, після того. Адже досі нічого не знати про долю К. Поліщука, який втік з Соловків у 1930-их, а син Г. Хоткевича, повернувшись із таборів вже у 1950-их, так само несподівано зник з очей ненажерливого режиму…

Шукала будь-яких звісток про батька також залишена напризволяще дочка Свідзінського. Свого часу їй також не дали сказати всієї правди, примусивши забути про те, як того фатального дня, а саме 27-го вересня 1941-го року, вона вийшла з хати по хліб, а коли повернулася, батька вже не було. Квартирна хазяйка розповідала, як забирав його «чорний ворон», як перевертали в хаті все догори дном, шукаючи невідь чого: крамоли? цінних речей? витоків свого безсилля? І як розліталися навсібіч мережані дрібним почерком аркуші, серед яких, мабуть, був і той, сумнозвісний, з поетовим пророцтвом власного кінця:

Між тим, ще раз про Смоличеві брехні щодо евакуації. За свідченням дочки Свідзінського, талон на евакуацію до Актюбінська поет у Спілці письменників таки отримав. Але виїхати з Харкова не міг, і то не через неіснуючу хвору дружину, і навіть не через легковажну дочку, яка нібито під ту пору закохалася, відмовляючись кидати рідне місто, а зовсім через інші причини. Справа в тому, що, як інтеліґент старшого покоління, Свідзінський не міг не бачити разючої відмінности між тим, що принесли в Україну більшовики, і тією культурою, представницею якої для підрадянських мистців завжди уявлялася Німеччина. Доказом на існування цих «антирадянських» настроїв слугувало широке коло добровільних залишенців з кола харківської письменницької (і не лише) спільноти, які продовжували розбудовувати національну культуру вже на звільнених від більшовізму теренах. Саме на них полювали в Харкові спеціяльні загони енкаведистів восени 1941-го року.

…Міркуючи в такий спосіб про ставлення В. Свідзінського до радянської Системи, вільно зрозуміти особливості його світогляду. Розв’язання такої проблеми передбачає, з одного боку, вивчення текстів самого поета, з іншого — текстів про нього. Автентичні писання цього автора тут мало чим зарадять: він не переносив до поезії порахунків з режимом, і «захалявної» творчости майже не мав. Натомість із наведених вище «офіційних» відомостей про В. Свідзінського з-під пера його іменитих сучасників і не менш шанованих дослідників стає зрозуміти, що цінність такої мемуарно-аґітаційної літератури полягає у збереженні «заморожених» смислів. «Живе» й конкретне спілкування письменника із світом зберігається в тих спогадах ніби як «до запитання». Були б спогади, а не перекручені склерозом вигадки наших «метрів»! Адекватно «запитати» будь-що правдиве з цього болота просторікувань завжди було складною проблемою будь-якого сьогодення: «радянського», а чи «незалежного».

Уявімо собі, що геть усі існуючі спогади про В. Свідзінського — це природне каміння. Якщо ми збираємо його докупи, то таким чином порушуємо існуючу рівновагу.

Звичайно, з тих каменів можна збудувати дім-дисертацію, обтесавши гострі кути й скріпивши розчином, як це роблять біографи. Можна взяти усі романи й флірти поета й розмістити їх за чергою, як це практикується у збірниках спогадів. Але існує більш адекватний підхід. Згадаймо, що в Японії існує мистецтво складати садки з каміння. У такому садку його творець намагається відтворити гармонію світу, космосу, природи. У цьому немає насильства над матеріалом, і поезія каменю розкривається у своєму цілісному єстві. І Мірочка вже не плаче.

Харків. Міськжитлоспілка. 1930-ті роки

…Мало яка з книжок загальноосвітньої системи отроцтва ставала підручником життя. Часи нудної до солодких корчів фізики К. Краєвича, якою гімназисти невисокої кляси користалися на шкільних дуелях — «дал разок по голове — вместо книжки стало две» — давно вже минули. Ще відтоді, як в одного з них, припустимо, Юрія Карловича Олєші, цілком могла бути неуявна для наступної доби Октябрин з П’ятирічками бабуся на ім’я Мальвина Францівна Герлович. Учпедгізівським дивом після цього виглядала не менш корисна у бійках, важезна «Цікава математика», але так, щоби підручник був милий твоєму серцю протягом решти непросвітленого життя, цього не було. А що ж було? «Якісь далекі гудки, від яких стає сумно, так сумно, що сум цей видається непоправним. А тут ще треба йти до гімназії», — підказує Ю. Олєша. А ще була химерна «Географія України» В. Кубійовича, видана у 1950-их роках в Канаді й невідь як закинута на горище у твоє тимурівське дитинство. У тому «географічному» диво-підручнику, пригадується, ще існували цілком неуявленні речі, викладені питомо українською «скрипниківкою»: місто Дніпропетровське, місто Сталіне…

Михаїл Зощенко

Словом, не підручниками був славний підлітковий вік школярства, а, мовити б, дидактичними ейдосами їхньої суті. Мальовничими, індіянськими, гайдарівськими. Адже що могло нагадати влітку про школу, та ще й так невідв’язно, що купка виданих на майбутній учбовий рік книжок-підручників, звалена десь у комунальному кутку, неодноразово й безуспішно переглядалася? Правильно, це були хрестоматії! І здебільшого з літератури. Вигрібши з тієї купи одну-єдину, з якої-небудь 5-ої чи 6-ої кляси — хіба не блукав на канікулах по друзях у пошуках ідентичного, незвіданого, чужого чтива? Ще й як блукав, викликаючи здивування старших бовдурів-лобуряк.

Від тих посібників і хрестоматій, по суті, нічого не залежало у навчальному процесі середньої, як правило, школи. Від тих боїв з вітряками Сервантеса, а чи баталій на плотах-дредноутах в А. Гайдара нічого не могло й не повинно було змінитися. Дарма було сподіватися, що арка на обкладинці «Історії давнього світу» кудись веде. За нею нічого не було, і відчувалась не менш велика правда в тому, що на книжці значилось «Історія російського вільного вірша» — а під нею, коли відкриєш, могло бути що завгодно. Наприклад, банальна історія верлібру. Просто згодом несподівано виявилось, що не лише залежало щось у житті від того «дидактичного матеріялу», а достоту стояло й височіло на ньому, як земля на китах і слонах із черепахою Тортіллою включно.

Тож будь-які підручники з посібниками завжди визначали історію чи то національних, а чи клясових воєн за пам’ять дитинства. Чомусь суцільним нашим учителям постійне відчуття військового стану в голові дитини й світу було просто-таки необхідне. Цікаво, чому? У 1920—30-их роках таке питання в принципі не могло з’явитися, але за нашого часу таки розвиднюється в романтичному тумані пролеткульту.

Справді, чомусь замало в сучасній літературі добрих слів про дитинство: золоте чи золотушне. Здебільшого все похмуро, безнадійно і проблематично. З одного боку, цілком може бути, що так воно і є, і золота пора дитинства лише видається чудовою та безхмарною, а в житті все інакше. З іншого боку, до чого тут життя? Мовимо ж про літературу, яка зазвичай не має нічого спільного з реальністю. Принаймні не мусить мати, якщо це не література соцреалізму, де описувались трудові будні країни, які в принципі не мали права бути безрадісними. Втім, з літературою так само непросто. Навіть із молодечою. Література радости, як вважав Честерстон, набагато складніша, ніж опис похмурого життя. Але це письменник з туманного, мовити б, Альбіону, де завжди мряка й жадного тобі Тимура з його командою. Натомість у ближчих сусідів з радістю в літературі також не дуже. «Дело интересно только пока весело», — гукав у майбутнє В. Маяковський. «В сочинении грусти мы куда как более преуспели», — відгукується звідти російська поетка Т. Щербіна. Якщо згадати про хрестоматійне дитинство в описах письменників-художників, то ситуація зовсім безрадісна.