Порівняно стабільна ситуація закінчилася в 1928—1929 pp. Розпочався наступ влади на стару інтеліґенцію, який тривав з невеликими перервами до кінця 1930-их років. Мова йшла про ліквідацію її як особливого соціяльного прошарку, що був критично налаштований щодо радянської системи й не визнавав цінности тієї останньої. Владі здавалося, що вилучення частини фахівців не завдасть великих збитків, оскільки в ряді галузей вже сформувалася нова інтеліґенція, яка поєднувала в собі відданість радянським ідеям з достатнім як для побудови комунізму рівнем знань. Щоправда, це здебільшого стосувалося практичної сфери, аніж науки чи культури. «Невігластво й безпечність наших художників і белетристів вражає, — зазначав редактор „Нового мира“ В. Полонський. — Вони нічим не цікавляться. Якщо знають щось, то з чуток. Книжок не читають. Покладаються на „нутро“. Впевнені, що це та сама „крива“, котра їх вивезе. У цьому сенсі теорії Воронського щодо „натхнення“, розуму, який слід змусити замовкнути в мистецтві, — шкідливі. Та й просто нерозумні. Огидніше за все претензійність невігласів та недоуків. А в підсумку — море нікчемних речей. Вони вмирають, щойно народившись. Але оскільки критика наша страждає на всі письменницькі хиби і навіть у більшому масштабі, то лайно квітне, процвітає, розмножується, культивується. Тепер навіть такі заштамповані в безграмотності критики, як Єрмілов, репетують повсюдно: „Наша критика нічого не розуміє! Ми безграмотні!“ Себто він замість „ми“ каже „вони“ чи пак критики — але будь-хто розуміє, що саме він злодюжка».

Тож про долю «неактуальних» дисциплін на кшталт філології чи історії Древнього Сходу іноді просто не згадували, а на всілякий штиб «українізації» були потрібні системі для демонстрування «демократизму» в тоталітарному режимі. Влада, однак, не ставила завдання фізично знищити всю стару інтеліґенцію, що її не можна було повністю замінити новою. Вона просто хотіла, вдаривши по одній частині старої інтеліґенції, змусити іншу стати цілком радянською. У цей самий час починається активна підтримка «безпартійних більшовиків», які дивом заціліли на «неактуальних» посадах.

Вельми показовою у справі «самовиховання» старої інтеліґенції залишається згадка Б. Антоненка-Давидовича про поведінку П. Тичини під час процесу проти Спілки визволення України (СВУ), що відбувався у Харкові у березні—квітні 1930-го року. Ще в травні 1929-го року Києвом ширились чутки про харківські арешти серед української інтеліґенції. На той час було заарештовано академіка C. Єфремова, журналіста, критика й громадського діяча А. Ніковського, організатора й натхненника української православної автокефальної церкви В. Чехівського, директора зразкової української трудової школи В. Дурдуківського, мовознавця C. Ганцова, письменника М. Івченка, упорядника шкільних хрестоматій Г. Іваницю, колишніх учнів школи Дурдуківського — Павлушкова, Матушевського й Бобиря, лікаря Барбара, викладача школи Дурдуківського — колишнього українського соціял-демократа Гермайзе та багатьох інших.

«Характерною, хоч, може, дещо й гіпертрофованою була поведінка Павла Тичини в ці дні, — свідчить Б. Антоненко-Давидович. — Саме в цю пору приїхав він із Харкова, де постійно жив уже кілька років, до Києва й спинився, як звичайно, в своєї нареченої та послав служницю повідомити про свій приїзд свого давнього чернігівського приятеля, старого Михайла Могилянського. Той не забарився й одразу примчав, як то завжди робив за попередніх приїздів поета до Києва.

Тичина ще не чув про арешти, і ця звістка страшенно приголомшила його. Він став смикатись на стільці, раз у раз поправляти без потреби на переніссі пенсне, а Могилянський тим часом казав далі:

— І що за причина цих арештів? Та ж ми всі добре знали цих людей, а півроку тому розмовляли з ними в Людмили Михайлівни (Старицької-Черняхівської. — І. Б.-Т.) в день її народження…

Збентежений Тичина перебив:

— Ні, ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни!

— Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського.

— Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був.

Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебування серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив:

— Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там!

— Добре, добре, Павле Григоровичу, — став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: — Я, мабуть, помилився.

— Не „мабуть“, а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! — категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився: кого з них так разюче зраджує пам’ять?

Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської.

— Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні?

— А як же — був, он на буфеті й подарунок його стоїть, а тут за столом він сидів між Сергієм Олександровичем (Єфремовим. — І. Б.-Т.) і Ніковським.

Украй спантеличений Могилянський забіг, вертаючись, до мене (я жив неподалеку від квартири Старицьких-Черняхівських), дарма що досі ніколи не бував у моїй господі, розповів про всю цю історію й стурбовано закінчив:

— Далебі, я боюсь за психічний стан Павла Григоровича!

Психіка в Тичини була цілком нормальна, але він слабував на патологічну боязкість, і якби його — свідомо чи помилково — арештували бодай на півгодини, не знаю, чи витримало б це його заяче серце й чи лишився б він живий. Проте хіба він один тоді справляв дрижаки? Страх за свою недоторканість і життя, мов пошесть, охоплював чимраз ширші кола українського громадянства, і Тичина лише продемонстрував те панічне відмежовування громадян від тих, кого спіткало лихо, що враз утворювало нездоланну прірву між арештованими та їхніми родинами й тими, кого тим часом обминули репресії. Невдовзі таке відчуження, за окремими винятками, стало мало що не нормою загальної поведінки».

Павло Тичина

Описані вище «державні» кампанії ще не завершились, натомість державна політика вже поступово змінювалась, про що свідчать її вікопомні віхи. Так, 1932-го року було розпущено всі «національні» літературні організації, і 1934-го року утворилась єдина Спілка радянських письменників. У 1933-му, у розпал безбожного голодомору в Україні, І. Сталін скасовує знесення храму Василя Блаженного в Москві. У 1936-му виходить постанова про викладання вітчизняної історії і закривається Комуністична академія. У 1937-му запроваджується обов’язковий переклад літератури народів СРСР кирилицею, а 1938-го року — обов’язкове викладання російської мови у всіх національних школах. Як стає бачити, від всесоюзного інтернаціоналізму влада відверто просувалась до російського націоналізму, розпочався відступ до дореволюційних традицій, замаскований під збереження колишніх офіційних гасел. Нова хвиля репресій в Україні 1937—1938 pp. якісно відрізнялася від усіх попередніх, адже тепер для Сталіна найбільш небезпечні були не «колишні» чи «специ», а нова «національна» номенклятура й нова інтеліґенція, що уявляла себе новими панами на своїх малоросійських хуторах-республіках. Саме вони й стали об’єктом уваги для всесоюзного начальства. Так, нову письменницьку інтеліґенцію спершу пригодовували, і саме цей «прошарок», який значився у списках КСУ (Комісія співпраці з ученими), а також інші елітні організації радянських інтелектуалів (спілки письменників, композиторів, архітекторів та ін.) отримали 1932-го року спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних і радянських установ. У такий спосіб влада фактично підтверджувала статус, зокрема, Спілки письменників як ідеологічної філії карально-виправного апарату держави, чим це добровільне товариство сексотів-графоманів, по суті, залишилось до сьогодні. Тож від згаданого 1932-го року Літфонд і Художній фонд забезпечували своїх членів курортними путівками, пропонували записуватися в житлові та дачні кооперативи тощо.