Коли звечоріло, повернувся Ірвик, і ми полягали спати.

— Посмокчи, Сергію, на ніч медовку, щоб снилися сни солодкі-пресолодкі, — проказав Ірвик і подав мені кругленьку цукерку. Я смоктав медовку, і вона здалася мені запашнішою за сам мед… Уже засинаючи, помітив, як із закапелка викотився якийсь волохатий шар, перевалив через мої ноги, а слідом за ним протупала трійка менших круглячків. Здогадався: то їжачиха повела своїх діток на луговину. Згодом над моєю головою нечутно промайнула чорна тінь кажана. Виходить, не тільки ми вподобали притулок богині Артеміди.

Не знаю, як спав мій друг, а мені тієї ночі не снилися ні солодкі, ані гіркі сни. А збудив мене відчайдушний писк. Певно, якийсь звірок потрапив у біду і волав очманіло: «Рятуйте, гину!» Я підвів голову й озирнувся. В дупло вже зазирало ранкове сонце. Ірвик ще спав. Я легесенько штовхнув його ліктем у бік, він прокинувся і прислухався.

— Миша в мед потрапила, — чомусь прошепотів він, і ми кинулися до моєї пастки.

Навколо медової принади поналипало різної мошви, але ні мертвої голови, ні миші ми не побачили. А звірок усе кликав на допомогу. Де ж він? Знову прислухалися. Он, виходить, де — у пакунку з медовими цукерками…

— Зараз побачимо, хто це так волає! — вигукнув Ірвик, схопив свої медовки і вибіг з дупла. Я за ним. Він розгорнув пакунок, і з нього на пісок випало кілька цукерок і… великий рудий метелик.

— Мертва голова! — ошаліло крикнув я і кинувся на нього, мов яструб на горобця. Притиснув свою здобич обома руками до піску, і так, навпопічки, закляк. Із-під моїх рук усе лунав писк. Виходить, пищав метелик. За хвильку крилатий пискун лежав у коробці між ватними матрациками. Я перев´язав ту коробку мотузочком, щоб не втік, бува, красень!

Коробку з дорогоцінною здобиччю я поклав у Ірвиків «бізон» — там вона збережеться краще, ніж у моєму зіжмаканому заплічнику.

— А знаєш, Сергію, я ж тоді збрехав… — зізнався раптом мій друг.

— Коли? — не зрозумів я.

— Коли-коли, — буркнув він. — Як до нас мертва голова залетіла.

— Як! Чого? — знетямився я.

— А отак. У мене ж тоді у «бізоні» такі самі медові цукерки лежали. Спочатку я про це забув, а потім не зізнався, бо не хотів, щоб мене ласуном дражнили…

— Медові цукерки? — аж підхопився я. — Так от чому до нас завітав рудий медоїд! Закортіло поласувати медовками…

— А сьогодні дізналися — отой ласун пищить, як миша! — підхопив Ірвик. — Ну, думаю, ми заслужили вже відпочинок! Давай до моря! Скупаємося. Вже ж додому час.

— А речі?

— Складемо он під тією вербою, — кивнув приятель на крайнє дерево.

— А як хто поцупить? — завагався я.

— Тут? Та ти що? Кому потрібні наші заплічники? — Хіба тільки чайкам.

— Ну, гаразд, — погодився я.

Ми залишили під вербою своє майно, а самі щодуху помчали до моря. Коли вже відбігли далеченько, Ірвик чомусь озирнувся.

— Глянь, Сергію, ген туди, — сказав він, кивнувши головою на Вербохмару.

Я подивився на верби, але нічого не помітив.

— Що там?

— Начебто якась тварюка господарює біля наших речей.

— Я ж казав… — почав було я, хоча сам ніякого злодія не побачив.

— Ой лихо, тварюка щось потягла в чагарі! — перелякано зойкнув Ірвик, і ми щодуху кинулися до Вербохмари.

Ірвик не помилився. Під вербою справді побував якийсь злодій і накоїв шкоди. Пошматував Ірвикові пакуночки з грунтами, а головне забрав «бізона». А в ньому ж була коробка з мертвою головою!!!

Відчай охопив мене. Я ж не встиг навіть як слід намилуватися полонянкою!

Деякий час ми тупцювали по галявині й ошелешено оглядалися. Хто ж цей крадій? Ондечки лежить пакунок із харчами — хліб, сало, — його він не взяв. А ранець чомусь поцупив. У ньому ж крім підручників і глини нічогісінько не було. Дивний злодій! Шукаючи крадія, ми обнишпорили вербові хащі, але марно: «бізон» зник.

Засмучені й нещасні почалапали ми вздовж озера до автобусної зупинки.

Крокуючи за Ірвиком, я подумки заспокоював себе: «Все буде добре! Ми тепер знаємо, на що слід ловити мертву голову, і неодмінно її впіймаємо».

Вже тоді, як стежинка від Солоного лиману повертала в степ, ми трохи отямились і вирішили скупатися, бо день був таки спекотливий. Мовчки пороздягалися і побрели мілководдям. Вода у лимані була прозора й тепла. Я пильно вдивлявся під ноги, сподіваючись побачити бодай якусь рибчинку, а бачив лише, як снували на дні якісь бридкі, волохаті, схожі на стоніжок черв´яки. Іноді ноги вгрузали у липучу муляку, від якої смерділо тухлими яйцями. Не сподобався нам Солоний лиман: мілизна, ніде й поплавати. Так-сяк обхлюпалися і побрели до берега…

Вже на пляжі я глянув на приятеля і не впізнав його: він ішов, наче борошном притрушений. Таким був і я: недарма люди цей лиман Солоним назвали…

Коли прибули в село, одразу побігли до колгоспного ставка скупатися, не йти ж було додому в такому вигляді.

До кінця того дня прикрості не полишали мене. Начебто все було гаразд. Я прийшов додому надвечір. Незабаром повернулися з роботи татко й мама. Ми повечеряли. Потому я зачинився у своїй кімнатці і став роздивлятися комах, яких наловив біля Солоного лиману. Сподобалося мені кілька великих рудих ос. Зненацька я надибав у кишені якийсь пакуночок і одразу згадав: це ж Ірвик під Вербохмарою набрав якогось чудернацького піску. Я висипав пісок серед столу: піщинки чомусь були чорні й не кругленькі, а довгасті.

Від них чимсь тхнуло.

— Фу, гидота! — промимрив я, вкладаючись спати. Серед ночі мене наче хто в бік штовхнув. Я відкрив очі й отетерів: на моєму столі палахкотіло блакитне полум´я. Може, сниться? Я поспіхом протер очі, але вогонь не згас. Прожогом зіскочив з ліжка, зачепився за стілець, збив щось зі столу. На шарварок вбігли батьки й увімкнули світло. Я здивувався — вогники одразу згасли.

— Синочку, що трапилося?!

— Пожежа!

— Де?

— На столі!

Рідні чомусь кинулися не до столу, а до мене й почали гарячково обмацувати та вислуховувати мене.

— Жару начебто немає. Заспокойся, синочку, спи, — лагідно посміхнулася мамуся.

Ранком я чув, як за дверима мама сказала батькові:

— Не знаю, що коїться з нашим малим. Ганяє цілий день, а тоді — маєш клопіт. Не знаю, що мені з ним і робити.

— По-моєму, немає підстав хвилюватися, — сказав батько. — Хоча Сергійко хлопець справді трохи вразливий. Знаєш, не давай ти йому біля телевізора стирчати. Краще хай гасає за своїми комахами, а підросте, до керма привчатиму.

Мій батько шоферував.

Я нікому не розповів про пожежу на моєму столі. Ще на сміх піднімуть або скажуть: «Ну й вигадник, не гірше за барона Мюнхаузена бреше…»

За кілька днів ми знову були у Вербохмарі. Ірвик так само збирав ґрунти, а от я цього разу до вечора полював за реп´яхами.

…Проводжаючи нас до Солоного лиману, Іван Дем´янович навіщось приніс великі кудлаті панчохи.

— Візьми, Сергійку, і перетвори їх на цікавий експонат шкільної колекції, — подав панчохи мені.

Я подивився на свого вчителя і, не розуміючи, стенув плечима…

— Що, не розумієш? — посміхнувся він. — Доведеться пояснити. Гасаючи у цих панчохах бур´янами, ти збереш велику і дуже цікаву колекцію шпичкарів нашого краю. Знаєш, є такі рослини, які чіпляються до одягу спеціальними шпичаками.

Іван Дем´янович ще дав мені конверт із такою адресою: «Єгерю дядькові Карпу — господарю Очеретяного озера».

— Візьми цього листа. Може, знадобиться, — сказав він на прощання.

Оце так став я збирачем реп´яшків!

Мені пригадалася ця розмова, коли ввечері першого дня я ледве стягнув зі своїх кедів величезні панчохи. Скільки ж то шпичкастих зернят — і яких! — побажало кататися на моїх ногах! Тут були великі й зовсім дрібненькі реп´яшки. Суцільним коржем обліпили вони панчохи, перетворивши їх на справжнісінькі повстянки. Незабаром повернувся й Ірвик.

Ми повечеряли, поклали кульок медовиків точнісінько там, де й минулого разу, і полягали спати. Кілька хвилин я лежав горілиць, підклавши руки під голову, і слухав, як десь у темряві тривожно шелестять верби. Непомітно заснув. Прокинувся серед ночі від грізного гуркоту: здавалося, Вербохмару атакувала величезна зграя якихось чудовиськ. Щохвилини той гуркіт дужчав, а згодом застогнали й верби.