Чи знаєте ви, що таке морвік? І хто такі баби-носарихи та камбалячий вовк? І які скарби сховані у Солоному лимані? І як упіймати на гачок велетенського електричного ската — морську лисицю?

На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.

Народився він у Луганській області у 1912 році. По закінченні школи вступив до Бердянського педтехнікуму. Екстерном закінчив його у 1930 р. Під час навчання Огульчанський пробує себе у літературному письмі.

А перші свої нариси Олексій Огульчанський опублікував у двадцятирічному віці в журналі «Всесвіт». Після того систематично виступав у пресі, працюючи у районній газеті.

Не кинув роботу в газеті і після служби в армії. Водночас працював на посаді молодшого наукового співробітника Бердянського краєзнавчого музею.

Усе своє вміння й захоплення краєзнавця Олексій Якович віддавав вихованцям гуртка юних дослідників при Бердянському палаці піонерів. У холод і спеку, бурі й зливи вздовж морського узбережжя водив він своїх вихованців у краєзнавчі походи. Під час одного з них знайшов залишки південного слона. Як з´ясувалося пізніше, це був найбільш повний скелет цієї тварини. В тих походах гартувалися його юні друзі, народжувалися герої майбутніх книг. І як же треба було любити невгамовних та щиросердечних хлопчиків і дівчаток, щоб чверть століття віддавати їм своє здоров´я, досвід, знання!

Перша книга — нарис «Записки краєзнавця» — побачила світ 1955 року. Це окрилило молодого літератора, і майже з кожного походу він повертався з новими сюжетами.

Невдовзі з´явилися пригодницькі повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники леванта» (1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), книжки нарисів і оповідань «У нетрях Джубаю» (1962), «Острів сріблястих чайок» (1965), «Країна інкурів. Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982), «Скарб Солоного лиману» (1986).

У кожній повісті стільки пригод і надзвичайних відкриттів, що мимоволі думаєш: чи не вигадав їх автор? Виявляється, ні. В основу покладено справжні події, що трапилися з Огульчанським і його юними друзями, дослідниками і захисниками природи Приазов´я.

Герої книг, веселі й допитливі дітлахи, невтомні шукачі пригод, розгадують немало степових і морських таємниць. Вони цікавляться поведінкою тварин і птахів, знайомляться з життям і працею вчених-орнітологів, науковців-дельфінологів.

Повість «Країна інкурів» — оригінальний історико-пригодницький твір про життя доісторичних людей племені інкурів (неологізм письменника), яке заселяло Приазов´я у період неоліту.

Глибокий слід у свідомості автора залишила його участь у розкопках курганів. Не випадково у першому розділі повісті «Знахідка в Синій могилі» наратором виступає молодий учений-археолог. Археологам важко було пояснити той факт, що в одній могилі було знайдено речі різних епох: крем´яний ніж, глиняну фігурку бика-тура і металевий предмет — золотий дзвоник. У звіті археологів ішлося про результати розкопок стійбища мисливців, на території якого було знайдено землянки, горщики, купи кісток турів, сайгаків, свиней і навіть верблюдів. Археолог отримав завдання від керівництва інституту звести всі дані про розкопки могили разом і, виявивши творчу фантазію, розповісти про події, які могли б там відбуватися в давнину. В образі археолога вгадується автообраз, що пояснюється участю О. Огульчанського в археологічних розкопках, в організації краєзнавчих експедицій.

Динамічна оповідь про пригоди молодих інкурів Іку та Руса допомагає читачеві глибше пізнати особливості культури давніх людей.

Аналізуючи прозу О. Огульчанського, Богдан Чалий слушно завважив:

Добру пам´ять залишив по собі Олексій Огульчанський. «Пам´ятаю його як стриману, небагатослівну, інтелігентну людину. Дуже любив і знав природу, рослинний та тваринний світ Північного Приазов´я. Часто проводив час з вудочкою на березі моря. Його знали по книжках юні й дорослі читачі, школярі й учителі», — згадує про письменника директор Бердянського краєзнавчого музею Людмила Федорівна Ноздріна.

Пішов від нас О. Я. Огульчанський у серпні 1996 року.

Повернення юному читачеві неповторних повістей Олексія Огульчанського — найкращий подарунок письменнику до його сторічного ювілею, який ми відзначатимемо 30 березня 2012 року.

Хоч би яка халепа сталася в нащому сьомому класі, звинуватять у ній обов´язково нас. Ну, приміром, у когось під партою закумкає жаба, заскавчить песенятко або звідкілясь випурхне горобець — винен лише я або мій найліпший друг Ігор. Хоча ми частенько ні про що сном-духом не відаємо. Щоправда, не завжди.

У зимову хурделицю поспішаєш, бува, до школи, гульк — під парканом якась пташина ледь ворушиться: замерзає бідолашна. Куди її? Звісно — у кишеню. А у потерпілої хоч би тобі крихітка терпіння була. Ледве прочуняє, відразу ж пручатися починає. Притримуєш її у кишені, притримуєш — терпи, мовляв, до дзвоника, а вона вже й клюється, а то, дивись, писне, а ще гірше — випурхне з кишені. Пташині що — у кватирку і на волю, а мені двійки! Та що поробиш? Терплю!

Але цього разу вже ніхто нічого не скаже, бо всі бачили, як того вересневого ранку у відкрите вікно до нашого класу залетіло якесь руде створіння. Відразу навіть не можна було роздивитися, що то таке.

Невідома істота зробила над нашими головами чудове коло і рішуче спікірувала на Ігоревого «бізона» — рудий пошарпаний ранець із телячої шкіри. Від несподіванки клас завмер, а у мене аж подих перехопило: поруч, тільки руку простягни, сидів великий-превеликий з товстезним черевцем метелик. На його брунатно-жовтій спині чітко вирізнявся малюнок — череп і схрещені кістки. Я одразу впізнав гостя.

— Мертва голова!!! — заволав я і вже підняв був руку, щоб схопити здобич, коли метелик — пурх, тільки його й бачили…

Наш класний керівник, учитель зоології Іван Дем´янович, на уроці якого трапилася ця пригода, зняв окуляри й почав їх ретельно витирати.

— Сергій не помилився, — нарешті сказав він, — наш клас справді відвідав рідкісний представник фауни, дуже цікава комаха, метелик мертва голова. Діти, мене дивує одне: як він потрапив до нас? Відомо, що цього метелика завжди приваблює медовий дух, а от якраз медом, на мою думку, в нашому класі й не пахне. А втім, — учитель спритно почепив окуляри на перенісся і уважно подивився на Ігоря. — Принеси, Ігоре, твій ранець, — попросив він його.