— Де?

— А онде, у норі.

— А галагазиха?!

— Нема вже тут галагазихи. Ота нора — кубельце — належить норці, — відповів єгер, — качка жила в ній лише тимчасово. Вилупилися в неї каченята — вона повела їх до води, як усі дикі качки.

Ще довго мережили ми озеро і його численні закапелки, але так і не знайшли Шалапута. Повернулися на берег, коли над озером уже густіли сутінки. Мовчки повечеряли і лягли спати. Уранці поверталися додому. Дядько Карпо провів нас до луговини, суцільних заростів полину.

— Катайте, хлопчики, оцією доріжкою он до того пагорба. Звідти до автобусної зупинки два кроки, — порадив він і тяжко зітхнув: — Жалко, ой як жалко гавкуна…

Убиті горем, чалапали ми по ледь помітній серед буйних трав доріжці. На пагорбі спинилися. Звідти, мов на долоні, відкрилася перед нами вся луговина. Тут і розпочалося…

— Диви, Сергію, ондечки літає Шалапутова ворона, Двоперка! — здивовано вигукнув Ірвик.

— Де? — озирнувся я. Ой леле! За кілька кроків я побачив ворон, які кружляли над чагарями. Серед них була і Двоперка. Вона войовничо крюкала і, склавши крила, раз у раз пікірувала в чагарі. Цікаво, що там запримітили дзьобачі-злодюжки? Ми поспішили до пагорба. Відразу побачили нори. Певно, тут було селище лисиць та єнотів. Ми продерлися крізь суцільні зарості кілкої шипшини. Перед нами була глибока прірва. На дні її валялась якась строката ганчірка. На кого ж нападали ворони? На лисиць і єнотів? Ні, ми знали, що цих хижаків ворони бояться, як вогню. Нічого не зрозуміло! Ми вже хотіли вернутися, аж раптом почули тужний стогін. Здавалося, хтось жалісно благав: «Мерщій сюди! Рятуйте!» Хто це? Пильніше придивилися — що за диво! — стогнало оте строкате лахміття! Ну, штуковина!

І тут нас осінило.

— Шалапут!!! — разом вигукнули ми і кинулись до урвища.

Чіпляючись руками й ногами за коріння, ми повзли в яму. За хвилину опинилися на дні. Там лежав Шалапут. Вигляд у нього був страхітливий: шерсть скуйовджена, брудна, очі напівзаплющені. Коли ми наблизилися, пес ледь ворухнув хвостом, спробував посміхнутися, але не зміг розтулити пащу.

— Що ж ми робитимемо? Хто допоможе? — розгубився я.

— Як це що? Рятуватимемо Шалапута, — озвався Ірвик.

— А як же ми його, отакенного, звідси витягнемо?

— Раз, два і буде отамечки, — тицьнувши пальцем в небо, бадьоро вигукнув приятель. — Для такого діла у мене в заплічнику знайдеться мотузок. Але поки що знімай-но куртку.

Я зняв.

— Тепер надівай її на Шалапута.

— На Шалапута? — отепер я начебто здогадався, що затіває приятель.

Куртку на гавкуна натягли разом. Я тримав пса за голову, а Ірвик спритно всунув його передні лапи в рукава, застебнув куртку на всі ґудзики. Потім Ірвик дістав мотузок, один кінець протяг під курткою поза спиною гавкуна і міцненько прив´язав той кінець до ще одної мотузки, яку прикріпив собі до паска. Ми якомога швидше видерлися з прірви й поволі-поволеньки витягли Шалапута. Опинившись нагорі, пес трохи пожвавішав. Лежачи на краю урвища, жадібно лизав траву, зволожену ранковою росою. Лизав, дивився на нас, а очі його аж кричали: «Води, во-о-о-д-и». Води в нас не було, і ми вирішили якомога швидше нести його до єгерської хати. Замість мотузки просунули під куртку жердину, кінці поклали на плечі і гайда з пагорба…

Одразу Шалапут здався нам не таким важким, і ми все прискорювали ходу, але за якийсь час він начебто поважчав, і нам доводилося дедалі частіше перекладати жердину з плеча на плече. А тутечки ще напасть: щойно ми опинилися на луговині, як на нас напала клята Двоперка.

«К-а-р-р-р, к-а-а-р-р-р», — очманіло горланила вона. Видно, нахаба добре запам´ятала свого кривдника.

— Киш, нахабо! Гляди, одужає гавкун, він тобі й крила повисмикує! — відмахувався від неї Ірвик. Та де там, розлючена ґава не звертала на нього уваги… Тільки тоді, коли ми вже наблизилися до єгерської хижі, Двоперка нарешті дала нам спокій.

Вибиваючись з останніх сил, ми тарабанили свою важку ношу, намагаючись якомога швидше дістатися до єгерського двору. У нас нестерпно боліли плечі, ми ледве переставляли ноги. Йшли з надією покликати когось на допомогу, але навколо нікого не було… Вкрай зморені, але щасливі, підійшли ми нарешті до єгерського паркану. Отам і побачив нас дядько Карпо.

— Шалапут?! Живий?! — прожогом кинувся він до нас.

— Дихає. Води…

Єгер шпурнув нашу жердину, підхопив гавкуна, вбіг до двору: — Гей, Катре! Глек кисляку! Мерщій! — крикнув він.

Шалапут, лежачи серед двору, спрагло хлистав кисле молоко і на наших очах веселішав. На його боках вляглася шерсть, він жвавіше крутив хвостом і, підвівши голову, мляво посміхався.

— Отаке трапляється в житті, — роздумливо промовив єгер. — Зовсім недавно гавкун привів вас до мого двору, а тепер ви його принесли… Скажіть мені, де ви його знайшли?

— У прірві серед чагарів.

— Он, виходить, куди заманили його кляті єноти. Самі у нори поховалися, а він, бідолаха, так і шугнув у яму. Треба буде його ветеринару показати. Може, що всередині пошкодив. Ану збігайте котрийсь у повітку по нашийник.

По нашийник побіг Ірвик. От він зник у дверях і одразу заволав так, ніби побачив там принаймні уссурійського тигра. За хвилину Ірвик вилетів із сарайчика, мов куля. В одній руці він тримав нашийника, а в другій… свого рудого «бізона»…

— Знайшов! Знайш-о-о-в-таки… — аж танцював він і притискав пошарпаний ранець до грудей.

— Виходить, це твій? — здивувався єгер.

— Мій рідний «бізончик». Але як він опинився в повітці?

— Усе дуже просто. Шалапуту не завжди щастить полонити в очеретах порушників спокою, так він привчився приносити їхні речі. Звісно, слідком тоді й харцизяки топають до мене на розмову, а ви, виходить, не знали цього. А в оті ранці я не маю звички зазирати.

Я уважно слухав дядька Карпа і водночас мені кортіло, ой як кортіло, хоч одним оком подивиться, чи збереглася моя коробочка з метеликом. А Ірвик усе ніяк не міг розібратися з «бізоном»: заіржавілий замочок ніяк не підкорявся своєму господареві. Аж ось нарешті він здолав його і відкрив ранець. Тремтячими руками я схопив свою коробку, відкрив її і завмер у захваті: на ватному матрацику лежав цілий-цілісінький метелик. Сама доля повернула його мені…

Єгер обережно вклав Шалапута в мотоциклетну коляску, а сам підійшов до нас і на знак особливої подяки скуйовдив правицею наші чуби, сердечно потиснув руки, побажав щасливо дістатися додому.

Наша вчителька української мови Галина Пилипівна найдужче на світі боїться комах. Зве їх усіх чомусь тарганами. Помітивши якусь кузочку, неодмінно ойкне: «Ой, лишенько, знову тарган!» І одразу в моєму або Ірвиковому щоденнику з´являється двійка, бо Галина Пилипівна чомусь вважає, що лише ми з ним могли принести до класу «отаку негідь»… Вона навіть з острахом обходила парту, за якою ми сиділи. Ота знаменна подія у нашому житті й розпочалася на уроці української мови. То був останній, та ще й суботній урок. Мені не сиділося, я нетерпляче чекав дзвоника. Для цього була досить поважна причина…

— Сергійку, — раптом вигукнула Галина Пилипівна.

Я підвівся.

— Чому це ти крутишся, наче в тебе по спині тарган лазить?

— Ні-і-і. Я не кручуся, — запевнив я вчительку.

— Ну то сиди, як належить, — наказала вона.

Звісно, вчителька не знала, що у мене на спині, між лопатками, справді куйовдиться жук — і не якийсь там тарганчик, а славетний носорог. Я знайшов його дорогою до школи і поклав у кишеню, а він, клятий, виліз мені на спину, і якраз там, де його рукою нізащо не дістанеш. У тому, що жук-носорог найсильніша тварина, я переконувався з кожною хвилиною. Гадаю, кожному відомо, що однорогий жук, вага якого кілька грамів, вільно котить кілограмову кулю. Аби мені таку силу, я б запросто носив під пахвою трактор… І от тепер цей силань рив на моїй спині собі нору, а я мусив це терпіти! Ще й посміхатися при цьому. О, прокляття!!! Очевидячки, ця моя посмішка була не зовсім натуральна, бо вчителька час від часу з острахом позирала на мене. Я ж приречено дивився на годинник, чекаючи, коли ж усе це закінчиться.