— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?

А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.

— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.

— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:

— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.

— Давай, — погодився Мишко.

І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:

— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…

Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.

— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?

— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!

— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.

— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!

— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.

— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?

— Сам прилетів, певне, заблукав.

— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.

— Аякже, який же поштар без кільця…

Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.

Зупинилися під голубником.

— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…

— Поштар зник! — видихнув я.

— Не може бути! — озвався Мишко знизу.

За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.

— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.

А я тих шерстинок і не помітив.

— Кіт?!

— Ні. Наче не схоже.

— Хто ж тоді?

— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.

За хвилину Мишко повернувся, тягнучи на мотузці песика, який відчайдушно упирався лапами і, крутячи головою, ледве плентався за своїм господарем — видно, до цього часу не очумався від подорожі у лозяному кошику. Він докірливо глянув на мене, ніби говорячи: «І нащо отак мене тягнути? Виспатися не дають порядному собаці».

«Ну й слідець! — подумав я, дивлячись на песика. — Горе куцохвосте, ось він хто!»

— Пуху! Шукай злодія! — наказав Мишко песику.

Той нюхнув сходинки і враз змінився: хутко здерся по драбинці, обнюшив дверцята і лизнув їх, плигнув на землю, оббіг разом із Мишком навколо голубівні, а тоді збуджено загарчав і, войовниче відкинувши задніми ногами пилюку, прибрав бойової пози. У нього настовбурчився загривок, весь він витягнувся, а морда його, здавалося, стала ще довшою.

Я здивовано спостерігав за капловухим слідцем. Хто б міг від нього цього чекати!

— Шукай, Пуху! — вигукнув Мишко і, ніби у відповідь, Пух розлючено гавкнув і з такою силою смиконув, що його мотузочка лопнула і він, несподівано звільнившись, перелетів через тин і зник у картоплинні нашої сусідки. Отакої!

Якусь мить ми стояли біля голубівні й спантеличено дивилися один на одного.

Привів нас до тями зойк Пуха. «Ай-ай-ай!» — почулося уривчасте аж з околиці нашої Тополівки…

— Пух узяв слід, — сказав Мишко, і ми кинулися на вулицю. «Ай-ай-ай!» — лунало звідкись від виноградників. Ми оторопіло озиралися навколо… Аж ось Пух промайнув у кінці Набережної, помчав до нас, і, не добігши кілька кроків, круто повернув до моря.

Мишко підстрибом рвонув за своїм вихованцем.

Коли ми вже наздоганяли його, Пух раптом пірнув у хащі осоки і закружляв на одному місці. Розгорнувши цупке листя, ми побачили на землі безладно розкидане пір´я, крила та ще й голуб´ячу ніжку з металевим кільцем. Ось що залишилося від мого поштовика! А песик тим часом ретельно обнюхав усе це, стрибнув на ледь помітну стежинку і з новою силою кинувся вперед. Він мчав уздовж берега до кладовища рибальських баркасів і фелюг! Ми за ним. От він стрибнув на кіль трухлявого баркаса, сміливо переплигнув на черево дуба і опинився на напівзатопленій фелюжці. Тамечки забігав кружком по палубі, а тоді зупинився біля якогось отвору і, захлинаючись від злості, грізно загарчав. І тут ми побачили, як звідти вихопився довжелезний яскраво-золотавий звірок і кинувся навтьоки. Але Пух був напоготові. Він блискавично схопив утікача за хвіст, але одразу ж, несамовито заскавчавши, випустив його. Звірок вогненною стрічкою майнув біля наших ніг і зник в очереті. Усе це сталося так швидко, що ми й слова не встигли вимовити.

Але що це з Пухом? Наш слідець качався по палубі й жалісно вищав. Ми підбігли до нього і відразу відчули огидний сморід.

— Звідки це так тхне? І що з Пухом? Мо´, звірок його вкусив? — кинувся я до Мишка.

— Ні. Тільки оббризкав.

— Чим?

— Захисною рідиною. Це наш степовий тхір приблудився на вашу косу. Він захищається тим, що бризкає у нападника смердючою отруйною рідиною. Наша сусідка, баба Марфа, якось у своєму курнику застукала на гарячому отакого тхора. То він, вириваючись, так само її оббризкав. Ледве у лікарні бабу до тями привели, — поквапно розповідав Мишко, заспокоюючи Пуха, в якого з оченят котилися рясні сльози. Як йому допомогти? Мишко схопив песика на руки, і ми побігли до берега, а там зайшли у воду й заходилися обмивати йому писок. Він не дуже й пручався, бідолаха.

Додому несли його по черзі на руках. Вже у дворі я налив у полумисок молока і поставив біля песика. Пух лизав молоко, а в очах у нього мутнів біль… Біля миски з молоком він і заснув.

— Ех, не вдалося упіймати тхоряку! — бідкався я.

— Це ж він з часом усіх моїх голубів передушить, як ото поштаря.

— Не журися, — заспокоював мене Мишко. — Тепер ми знаємо, де його шукати…

На ранок Пух настільки оклигав, що зміг піти з нами до гирла. На палубі фелюги Мишко наказав своєму гавкуну:

— Пуху, шукай тхоряку!

Песик неохоче оббіг навколо палуби, зазирнув в отвір, звідки вчора вискочив звірок і, глянувши на господаря, потер лапою носа: пам´ятаю, мовляв, учорашню приключку.

— Звірок подався у степ, — констатував Мишко.

— Давай глянемо, може, тут його кубельце, — зазирнув і я у чотирикутне провалля — то насправді був вхід до кубрика моториста.

Пуха ми залишили на палубі, а самі по іржавих східцях спустились у невеличку напівтемну комірчину. Крізь товщу води в ілюмінатор струмувало м´яке світло. Озирнулися навколо й одразу помітили у закутку кубельце з сухої трави, навколо якого було розкидано пір´я і якісь засохлі шкурки — ціла купа. Мишко оглянув їх.

— Ага, оце, значить, пацюкові шкури. Бачиш, скільки пацюків зжер тхір, — звернувся він до мене. — Тепер усе зрозуміло. Пацюки привабили тхора на це кладовище човнів. Він почав ловити їх, а коли повністю знищив, узявся за голубів.

— То, виходить, тхір і корисний буває? — здивовано вигукнув я.

— Аякже! Знаєш, Юро, у степу один тхір щодня ловить не менше десяти мишей, а кожна миша перегризає за літо понад 10 кг зерна. Ти, мабуть, і не чув про таке?

— Ні, не чув, — зізнався я. — Це ж один звірок за день по десять паляниць хліба зберігає. Оце так! Ну, за такі діла багато що можна простити рудому! — охоче погодився Мишко, прямуючи до ілюмінатора. — Ти диви, — додав він, — віконце в море.

— Давай, Юро, зазирнемо в нього.

— Віконце в море, а скорочено — вікмор, — підхопив я.

— Ві-і-ік мо-о-о-ор, — на розтяг повторював Мишко. — Що ж, непогано. Так його і назвемо.