Ми припали до вікмора. Спочатку видно було лише блакитну завісу води, а коли помалу наші очі звикли до сутінок, угледіли рівне піщане дно, на якому де-не-де виднілося каміння, вщент обкручене довжелезними зеленими нитками водоростей. Коли ми зовсім звикли до півтемряви, побачили й мешканців морських — дрібних сріблястих рибчин — тюльку, рачків-креветок та крабиків. Усіх цих мешканців морського дна я знав, а от для Мишка то була дивина, і він, затамувавши подих, мовчки роздивлявся їх. Мене ж зацікавило зовсім інше — оті невеличкі майже круглі живі листочки, які кумедно плавали й трималися побіля дна. Вони то припадали до піску, то раптом починали кружляти навколо каміння. Що то? Я вперше бачив таких істоток. Неждано ті листочки чомусь шугнули у зарості водоростей, а деякі під каміння заховалися. Що трапилося? Тут я побачив великого сірого бичка, який плив з моря і поволі наближався до ілюмінатора. Он воно що! Бичка злякалися! О, у воді знайомий мені сіряк був зовсім не схожий на того, якого не раз знімав я з гачка.

У своїй стихії він здавався куди більшим, бо численні його плавці були настовбурчені. А яка, виявляється, в нього зубаста паща! Справжній тобі крокодильчик. Тим часом бичок неквапно підплив до каменюки, проковтнув креветку, а тоді накинувся на оті листочки і почав їх пожадливо хапати. Зі всього було видно, що вони йому до смаку. Згодом сіряк попрямував у затоку, а листочки, які залишилися живими, знову затанцювали навколо каміння. Якийсь час ми мовчки спостерігали життя морського дна.

Ось один листочок опинився перед самісіньким ілюмінатором. Я придивився уважно і побачив, що то — малесеньке камбалятко… І як я не здогадався одразу! Це ж вони, ті самі…

Під час весняних канікул я ловив бичків у Бугазі. У мене бички кепсько клювали, а от мій сусіда, клишоногий дядько Софрон, човен якого гойдався неподалік, не встигав знімати з гачків здоровенних сіряків. Я вже було зібрався й собі податися до дядька — може, й мені там поталанить, — аж раптом відчув такий сильний, пружний ривок, що ледве втримав у руках вудку. Зрозумів — на гачку не бичок, а якась велика і сильна рибина. У мене радісно закалатало серце. Нарешті і я буду з уловом!

Десь на морському дні рибина запекло пручалася і раз у раз так сіпалась, що я боявся, човник мій перекинеться… «Що ж то за рибина така», — гарячково розмірковував я і щосили цупив здобич до себе. І от нарешті я побачив біля човна прездорову лупату камбалу… Вона злостиво повела на мене очицями, які містилися в неї на маківці. Мені аж моторошно стало. Чи подолаю отакенну? Сачком намагався підхопити рибу, та де там! У ньому вміщався лише її хвіст. І все ж мені вдалося втягти здобич у човен. «Оце так рибисько! — подумки радів я. — Тепер є з чим пройтися по нашій вулиці».

Я вже уявляв, як крокуватиму по Набережній, як усі здивовано вигукуватимуть: «Оце так рибалка!», «Молодчина, Юрко, герой та й годі!» Коли чую раптом: «Ти диви, яка красуня!» — то дядько Софрон побачив камбалу й підплив, щоб і собі подивитися на мою здобич. «Рідкісна гостя нашої затоки. Не менше п´яти кілограмів затягне. Ікряна камбалиха», — проговорив він, а тоді неждано-негадано: «Випусти, Юро, оцю матір камбалячу в море». — «Випустити в море! — аж сторопів я. — Жартуєте, дядьку. З якого це дива я викидатиму в море рибину. Я ж уперше в житті отакенну впіймав». А дядько й каже: «Коли випустиш, то через рік-два щодня ловитимеш не бичків, а камбал». — «Де ж вони візьмуться?» — спитав я. «Вони ж зараз у тебе в руках. Як можна піднімати руку на матір-камбалиху, коли з нею загине більше ніж десять мільйонів її діток-камбаляток. Подумай, хлопче», — мовивши таке, дядько взявся за весла і подався геть від мене — туди, де бички добряче клювали.

Я зовсім розгубився. До цього я жодної рибчинки, яка потрапляла на мій гачок, не повертав морю. Кращу рибу — на юшку, а дріб´язком пригощав котів, які завжди чекали мене на березі. А тепер он яку рибу — і за борт! Хіба таке можна зробити? Та коли я пригадав слова дядька Софрона: «Будеш отаких камбал ловити», — обіруч підхопив камбалиху й обережно випустив у море. Кілька хвилин вона трималася на поверхні і все дивилась на мене, а тоді пірнула так хутко, що в одну мить зникла у морській глибочині.

— Це ж діти моєї камбалихи, — пошепки мовив я. — Виходить, правду казав дядько Софрон, їх тут — мільйони, та чи виживуть вони, коли їх отако нещадно ковтають сіряки… їх треба врятувати! — у розпачі голосно вигукнув я.

— Кого рятувати? — сполохано схопив мене за руку Мишко.

— Оті листочки! То ж камбалята!

І я розповів Мишкові свою весняну пригоду. Тут з моря нагодилася велика зграя сіряків. Вони накинулися на беззахисних камбалят і почали пожадливо їх ковтати.

Ми залишили вікмор. Поверталися додому спохмурені, лише Пух пустотливо мотався по лузі, але коли натрапляв на тхорячу стежинку, падав і завзято тер лапами свого носа-картоплинку.

«Як врятувати камбаляток! — думав я, йдучи додому. — Невже ми не визволимо їх з біди?»

— Чого носи повісили? — зустріла нас мама. — Мабуть, зголодніли? Сідайте до столу. Снідайте, а тоді підете на вечірню юшку бичків наловите. Згода?

— Угу, — промимрили ми й сіли за стіл.

За якусь годину ми заякорили човна серед затоки і почали ловити сіряків. Вони клювали, як і вчора, встигай лише знімати з гачків. Цього разу ми вже знали, чому бички зібралися в Бугазі.

Зненацька сіряків не стало, а на гачки почала чіплятися нікчемна дрібнота: головаті, схожі на жабенят рудачки та ще дрібніші пуголовки. Що ж так наполохало бичків? Я озирався, але нічого не побачив. Коли раптом чую: «Хор-р-р! У-х-ху-х-х-о-о-о». Он воно що, здогадався я. Артист до Бугазу завітав.

— Юро, хто то, мов у хлівці свиня, хоркає? — почув ті звуки й Мишко.

— Свиня, кажеш, — посміхнувся я. — Правильно здогадався! Тільки це — морська свинка. Її ще дельфіном називають, а цього дельфіна я, здається, знаю. Його Артистом звуть.

— Ну, ти, Юро, даєш! Дельфіна він, бачте, знає! — засміявся Мишко і поправив окуляри.

— Не віриш? Тоді дивися, — задьористо вигукнув я, бо вже побачив Артиста, і, заклавши в рот два пальці, тричі пронизливо свиснув і високо підкинув над головою бичка. Там, де він мав упасти, раптом завирувала вода, а з неї на мить вихопилася зубаста паща дельфіна. Він спритно підхопив здобич.

Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.

— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.

Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.

— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.

— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».

Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.

Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.

— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?