— Знайшли? — несподівано підійшла до нас тітка.

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…

…За ворітьми тітчиної садиби нас знову зустрів цап. Він байдуже оглянув нас. Біля нього стояли кози. Вони доїдали наші капустяні перепустки…

Мишко підняв над головою гачок.

— Тримайся, камбалячий вовчуго! — войовниче вигукнули ми і щодуху помчали додому.

Ми збиралися того ж дня податись до гирла ловити камбалячого вовка, але сталося так, що нам довелося до вечора помагати мамі підв´язувати виноградні лози на нашому городі.

Після вечері похапцем розпочали готувати свою снасть. Перш за все змотали з сомоловки весь шнур і перевірили його: він був довгий і досить міцний. До нього я прив´язав гачок, який скував дід Муха, а вище причепив свинцеве грузило.

— Назвемо цю снасть «вовколовкою», — запропонував Мишко.

Я погодився з ним.

Нам залишилася дрібничка: упіймати вранці бичка-живця.

Тільки-но ранкове сонечко показалося над морською затокою, ми рушили ловити камбалячого вовка. Мишко ніс весла, а я обіруч притискав до грудей нашу «вовколовку». Пух плентався ззаду. Він часто зупинявся, тер лапами очиці, позіхав, — не виспався, бідолаха.

Нам поталанило: ми скоро піймали живця, здоровенного головатого сіряка, кинули його у цеберко з водою і швидко попливли до вікмора.

І от настав вирішальний момент: я розмахнувся й пошпурив живця в море так, щоб його було видно з вікмора. Потому я змотав з «вовколовки» частину шнура — щоб підсікти вовка, і ми спустилися у наш підводний закапелок.

В ілюмінатор добре було видно живця. Він завзято сіпався, намагаючись утекти, але його надійно тримало грузило. Навколо бичка зібралась усяка дрібнота: креветки, бичкурики — морські тигри. Але вони нас не цікавили. Ми чекали вовка. Повільно, ой як повільно минав час! Ось уже невеселі думки почали роїтися в наших головах: може, хижак проплив мимо — гирло ж широке, а то, дивись, оселився десь серед Бугазу, а ми, дурні, сидимо оце, чекаємо біля моря погоди.

— Він! — сіпонувши мене за рукав, прошепотів Мишко. Я побачив невиразну, але вже знайому тінь хижака. Він плив прямісінько до вікмора. Мабуть, помітив нашого живця. Затамувавши подих, ми чекали, а я що було сили затис у руці шнур. От вовцюга на мить повис над нашим бичком, як і того разу, показав нам ротяру, але замість того, щоб накинутись на поживу, чомусь кинувся вбік і дав драпака… Отакої! Від несподіванки ми аж відсахнулися від ілюмінатора. Що б це сталося? Що налякало хижака?

— Хитрющий вовцюга, ворога якогось угледів, — висловив припущення Мишко.

— Не побачив, а відчув, — уточнив я.

— Може, шнура злякався?

— Різних шнурів знаєш скільки на морському дні валяється. Мабуть, його гачок налякав, від нього ж залізяччям тхне, — уголос розмірковував я.

— Що ж будемо робити? — зовсім розгубився Мишко.

— Як це що! Зануримо снасть у діжку з тюльковим жиром. Вона пропахтиться рибою, і тоді ми знову повернемося ловити вовка. Згода?

— Згода, — повеселішав Мишко. — Завтра вже напевно витягнемо на берег злодіяку. Буде знати, як камбалят ковтати.

Але на ранок нас чекала несподіванка. Прокинувшись, я аж зойкнув від здивування: севрюжка-вітровказ націлив свого носа прямісінько в чорне кружало. Знадвору було чути, як тривожно шумить тополина й гуркоче море. Отже, дув кішкодер — північно-західний вітрюган. Ми побігли на берег. Море бушувало. Воно осатаніло верещало, гуркотіло, мов громовиця, і сичало, як велетенська зміюка. Мій друг остовпів від здивування.

— За одну ніч отако сказилося, — не міг повірити він, слідкуючи, як величезні білогриві хвилі, наздоганяючи одна одну, кидалися на берег. Вони випльовували на пляж білу піну і яскраві зелені листки морської трави, яка на очах буріла і перетворювалася на камку.

Три дні не вгавав вітрюган, і три дні квасилася в діжці, у риб´ячому жиру, наша «вовколовка». Та ми не сумували; в таку погоду камбалячий вовк, голодний, відлежувався десь у своєму лігві. Ну й накинеться він на нашого живця!

Коли на морі нарешті запанувала тиша, ми попливли за живцем. Після шторму клювала лише дрібнота, яка, на наш погляд, не могла спокусити камбалячого вовка. Та зрештою нам пощастило: Мишко впіймав сіряка, правда, худючого та поганючого.

Але кращого не було часу ждати — сонечко вже он як підбилося…

Цього разу чекати довелося недовго. Ледве ми влаштувалися у комірчині, як помітили хижака: здавалося, він тільки й чекав на нас. Не встигли ми закинути вовколовку, як руку мою боляче обпік шнур.

— Ага, попався-таки, злодіяка! — загорлали ми і враз опинилися на палубі, де я закріпив снасть. На воді, поруч з фелюгою, по-чудернацькому підскакувала й витанцьовувала «вовколовка»: це з такою швидкістю хижак змотував з неї шнур. Тоді її ніби підхопив глісер і потяг у затоку. Ми скочили у човен і кинулися слідом. Треба було поспішати — наша здобич могла вийти в море. А тим часом величезний поплав вовколовки, мов оскаженіла тварина, з неймовірною швидкістю в´юнив по затоці. Іноді він кидався до берега, мчав упродовж пляжу, а тоді круто повертав і знову починав кружляти серед затоки. Та ось ми стали помічати, що наш поплав більше не пірнає, значно тихше гасає, іноді зупиняється. Нарешті він зовсім застиг серед затоки.

— Скінчилося пальне, — радо вигукнув Мишко і натис на весла: настав час цупити вовцюгу на берег. Але друг мій помилявся. Коли ми підпливли до поплава і спробували витягти шнур, у нас нічого не вийшло. Вовк з місця не рушив. У хижака ще було пальне.

Тримаючи шнур обіруч, я відчував, як десь на глибочині шалено пручається хижак. Іноді він сіпав з такою силою, що шнур боляче впивався в мої долоні. Я тримав хижака, а подумки весь час повторював: «Тільки б не зірвався, тільки б не зірвався!» І при нагоді потихеньку підтягував здобич ближче й ближче до човна. Та ось наш кіль врізався в береговий пісок.

Тепер ми вже вдвох з Мишком цупили вовцюгу. Здавалося, ще трохи, і перемога буде за нами. Але чим ближче ми підтягували його до берега, тим завзятіше він пручався. Попід самим берегом він почав виринати на поверхню. Роззявивши пащу, вовцюга крутив головою, намагаючись будь-що звільнитися від гачка. Але ми пильнували, як могли!

Аж ось нарешті ми побачили у прозорій воді плямисте рибисько з довгим, як у кота, хвостом. Своїми булькатими очима вовк люто зиркав на нас і був не проти, певно, не від того, щоб проковтнути, як отих камбалят. От його рило вже торкнулося берега. Ми, зібравшись на силі, сіпонули за шнур — хотілось одразу витягти здобич на берег. Шнур нап´явся, мов струна, і бринь — перервався. Ми попадали на пісок. Вовцюга ж ніби тільки й чекав цього: підплигнув, миттю перекинувся в повітрі і кинувся в море. В останню мить наш Пух схопив його за хвоста, а ми, наче підкинуті пружиною, одним скоком опинилися поруч з песиком і всі разом витягли камбалячого вовка на берег.

Перемога! Скільки було радості! Пух наче знавіснів — щодуху бігав навколо морського страховиська і заливисто гавкав, а ми, кружляючи у шаленому танку, оглядали свою здобич. Перед нами лежала велика жовто-плямиста рибина, з голови до хвоста утикана гостряками. Справжнє чудовисько!

Ми перекинули вовцюгу і побачили в його пельці, крім нашого гачка, ще з десяток дрібних гачечків з бичколовок. Отож, не вперше ця тварина рибалкам потрапляла.

Захопившись, ми й не помітили, як до нас підійшов дід Мореписець. За плечима в нього висів на ремінці фотоапарат. Він зупинився біля нашої здобичі.

— Справді, скат — морська лисиця, — мов переконуючи сам себе, мовив дід, а тоді піднесено додав: — Хлопчаки, та ви такий клас рибаловлі показали, що куди твоє діло. Мені ще не доводилося бачити отакенної лисиці. Вона ж не менше півтора метра завдовжки. Як тільки ви подужали такого велетня!