— Це камбалячий вовк, — відказав Мишко.

— Правду кажеш, козаче, справді морський вовк, хоча народне прислів´я говорить — хто народився лисицею, тому вовком не бути. Ця лисиця хитріша за всіх хижаків морських, вона навіть уночі знаходить здобич.

— Як же це їй вдається? — спитав я.

— Лисиччині секрети. А отутечки, — дід провів своїм ціпком впродовж хребта і хвоста, — цей скат має електричний орган, на початку хвоста заряджений позитивно, а на спині негативно. Плаваючи, він створює навколо себе електричне поле, за допомогою якого чудово орієнтується і знаходить свої жертви, де б вони не ховалися. Хлопчики, знищивши цього хижака, ви врятували безліч майбутніх камбал. Та за такі діла сам бог морів назвав би вас молодцями.

— Який бог? Нептун?!

— Чому Нептун! Я знав справжнього бога морів та океанів, — роздумливо проказав Мореписець.

— Справжнього?! І ви його бачили???

— Не те слово, хлопчаки. Не лише бачив, як оце вас, а й працював з ним.

— З богом?!!

— Атож, — дідусь посміхнувся, кашлянув значуще і, видобувши з кишені згорток і розгорнувши його, подав нам невеличку фотографію. — От погляньте на отого морського бога самі.

З пожовклої фотографії дивився сивочубий дід. Він поглядав на нас веселими очима, ніби говорив: «От, хлопчаки, ми й зустрілися! Радий познайомитися з вами…» Цей дід чимсь нагадував самого Мореписця.

— Хто це?

— Сам Микола Михайлович Кніпович, усеввітньовідомий вчений, великий знавець морів і океанів. У 1922 році на нашу косу прибула експедиція вчених на чолі з Кніповичем, яка мала дослідити Азовське море. Мені пощастило працювати юнгою на тому науковому вітрильнику.

Микола Михайлович навчив мене по-справжньому бачити, розуміти і море, і рибу. Навчив спостерігати за нею, виготовляти чучела риб, а ще — правильно записувати свої спостереження. Відтоді мене і прозвали Мореписцем, — весело посміхнувся бородань.

Перегодом, пильно глянувши на нас із Мишком, дід Мореписець запропонував:

— А не хотіли б ви ще яку-небудь дивину морську побачити?

— Ще й як хотіли б! — аж підскочив Мишко.

— Він і друзям своїм пообіцяв якусь дивовижу з моря привезти, — підхопив я.

— Ну що ж, — лагідно відповів дідусь. — Щось, може, згодом і придумаємо. А поки що давайте завітаємо до рибцеху.

«До рибцеху! — аж засмутився я. — Звідки б там узялася дивина! Ніколи там нічого цікавого не було — самі діжки та височенний, мов щогла, дядько Іван, якого позаочі звуть чомусь іще Іваном з того світу…»

Поки я отак розмірковував, ми підійшли до човна, запхали свою здобич під банку, поруч посадовили Пуха, дід сів на кормі, ми взяли по веслу і — гайда! — до рибцеху.

Перегодом мовчанку порушив дід.

— Дорогі мої онучатка, — він весело подивився на нас, — хочу я відкрити вам велику свою таємницю.

Ми здивовано перезирнулися. Дід посміхнувся ще веселіше:

— А ви думали, таємниці є тільки у вас? Е, любі мої!.. Є вона і в мене. Ще нікому я про неї не говорив, а вам, раз ви отако мені сподобалися, все розкажу… Тільки давайте умовимося: поки що мене про неї не питайте, самі побачите. Згода?

— Згода! — дружно відповіли ми. — Діду, а чому дядька Івана ще Іваном з того світу називають? — наважився спитати я.

— А тому, Юро, що він справді на тому світі побував.

— І повернувся?!

Мореписець дістав хустку, непоспіхом витер очі й вуса.

— Повернувся, — мовив він якось аж надто буденно, — повернувся, та ще й живеньким і здоровеньким. І ота подія, на мій погляд, варта уваги отаких, як ви, переможців морської лисиці. Будете слухати?

— Питаєте! — гаряче відгукнулися ми.

— Ця подія трапилася в нашій затоці, — повагом розпочав свою оповідку Мореписець. — Давненько це було — тоді, коли рибалки-забродичі ловили рибу не сітками, як тепер, а довжелезними волокушами. Важка то була робота. І треба ж — варто було рибалкам, надриваючись, підтягти волокушу до берега, риба, яка була нагорі, перестрибувала через верх волокуші. Щоб не втрачати улову, рибалки вибирали серед забродичів цибаня, той заходив у море і піднімав над головою волокушу. Отаким підтримувачем був тоді парубійко Іван. А треба вам сказати, що більше всього боявся він медуз. Щоб захистити синочка від них, мамуся пошила для нього широчезні, як у запорожців, штани, які той підв´язував аж під пахвами. І от одного разу, коли Іван, як завжди, тримав над головою верхи, з волокуші вирвалась величезна рибина і кинулася назад у море. Разом з нею щез і Іван. Рибалки лише побачили, як у повітрі майнули його довжелезні ноги, і капець… Від подиву всі заклякли на місці: де ж подівся хлопчина? Перегодом звіддаля долинув його голос: «Б-р-а-а-т-ц-і, я на-а т-о-о-м-у-у с-в-і-і-ті-і п-о-о-бу-вав-в, л-е-ед-в-е-е н-е-е-е в-т-о-о-п-и-л-а-а ри-б-б-и-н-а-а, у шт-а-а-н-и-и з-а-а-п-лу-т-а-а-л-а-с-я, к-л-я-я-ту-ща-а-а!» Це Іван плив через затоку до берега! Але на тому пригоди не скінчилися. Незабаром рибалки побачили на протилежному березі чудернацьку білу тварину. Що за дивина? Кілька рибалок кинулися у човен і подалися на другий берег. І що б ви думали: на березі підплигувала якась довжелезна тварюка, замотана у сіру полотнину. Виявилося, то була та сама білуга, яка заплуталася в Іванових штанах. Це ж треба — сама вистрибнула на берег!

На той час ми підпливли до рибцехівського причалу, де на нас уже чекав дядько Іван. Перехилившись через поруччя і широко розвівши руки, він привітно вигукнув:

— Радий вас бачити, Онупрію Платоновичу! А хто це з вами?

— Хіба не бачиш — рибалки, — відповів дід.

— Рибалки? А де ж тоді їхня риба?

— Є й риба, — засміявся дідусь.

— То, може, вагонетку підкотити, — підхопив дядько.

— Вагонетку не треба, а кінець причального крана спусти.

— Кран?! Це можна, тільки для чого він вам знадобився? — знову сміється дядько Іван.

— Давай, давай, зараз побачиш, — стояв на своєму дід. Дядько Іван кинув нам мотузку і спустив вкрай обтріпаний канат, до якого ми й прив´язали вовцюгу.

— Віра! — скомандував я.

От лише тепер, коли наш вовк повис у повітрі, ми побачили його в усій красі. Авжеж, нічого не скажеш — могутня попалась нам рибина!

По мотузяній драбині ми видерлися на причал, звичайно, прихопивши й Пуха, а там Мореписець поставив нас обабіч вовка, який тепер висів над причалом, ще й Пуха вмостив між нами і сфотографував.

— Для історії, — мовив він, — та й вам, хлоп´ята, на згадку.

— Оце так рибина! Хто ж це її піймав? — вихопилося в цибаня.

— Я ж казав, Іване, — рибалки, — мовив дід і обняв нас за плечі, а Пух тричі гавкнув, — мовляв, знай наших.

— А тепер, Іване, відвези цю красуню до холодильника. Повернуться люди, зробимо з цього камбалоіда чучело, а ви, хлопці-молодці, топайте за мною.

Ми обійшли рибцех і побачили невеличкий будиночок.

— Колись тут була канцелярія, а тепер… подивитеся, що тепер, — мовив Мореписець і чомусь озирнувся навколо.

— Прошу, заходьте, — відімкнувши двері, запросив він нас.

Переступивши поріг, ми спочатку нічого не бачили, а коли дід увімкнув світло, аж поприсідали від подиву: серед кімнати стояло чучело великої тупорилої білуги.

— Це саме ота білуга і є, — посміхнувся дід.

— Яка дядька Івана ледве не втопила? — здогадалися ми.

— Вона, — ствердно кивнув він головою, — чудовий представник родини осетрових.

Крім білуги, ми побачили ще чучела осетра, севрюги, сули, ляща. У склянках зберігалися різні заспиртовані дрібні тварини, на стінах висіли численні плакати та гасла, які закликали берегти рибні запаси Азовського моря.

— Це буде кімната рибалок, — пояснив нам Мореписець. — Оце і є, діти, моя таємниця. Я потай переніс сюди із своєї хати всі чучела і різні знахідки. Поки що я нікому про це не казав, але, гадаю, невдовзі відкрию двері кімнати для всіх. А оце місце буде для вашого вовка, — дід зняв рамочку, яка висіла на тому простінку, і уважно оглянув її.

— Я, діти, у такому віці, що вже маю право передаровувати свої ж дарунки. Візьми, Мишку, оцю річ, — і він подав йому рамочку, у якій під склом були прикріплені різні дива: морські коники, риби-голки, рибки — морські язики, крабики, різні черепашки.