Мій товариш примостив на краєчку вчительського столу свого «бізона», а сам виструнчився, чекаючи, що буде далі.

— Чесно признавайся, хлопче, що тримаєш отутечки, — учитель поплескав рукою по підозріло опуклому боці ранця.

— Ні-і-чого такого, — пересмикнув плечима Ігор. — Ну, зошити, підручники, різні коробочки для колекцій та ще книжка «Медоноси». В бібліотеці взяв для свого дідуся. Він пасічник.

— Більше нічого?

— Ні-і-і, — якось невпевнено протягнув Ігор.

— Мене все ж дивує, чому саме до тебе завітав наш гість? — допитувався учитель.

— А мене зовсім не дивує, Іване Дем´яновичу. Познайомитись прилетів, — не змигнувши оком, відповів Ігор, — я ж юннат, і в моєму ранці книжка про запашні квіти. Не сяде ж метелик на портфель Валька, — кивнув він на сусідню парту, — там у нього нічого цікавого для метелика немає.

Що не кажи, а мій друг умів викрутитися…

Коли Ігор уже сидів за партою, Іван Дем´янович продовжив розповідь про нашого гостя.

— Мертва голова — цікава комаха. Це один із найбільших метеликів Європи. Він сильний, витривалий. Вітер ніколи не жене його, як падолист. До того ж комаха завжди знає, за чим і куди летить, відчуває поживу за кількасот метрів. Дуже полюбляє мед, притулку шукає у дупластих деревах, де навколо багато рослин із родини пасльонових. Додам іще таке: ця нічна комаха — бажаний експонат для нашої зоологічної колекції.

Ой, не знав-не відав наш класний керівник, як він своєю промовою підлив масла у вогонь: мене охопило невідчепне бажання заволодіти таємничим метеликом. Саме тоді я твердо вирішив піймати мертву голову. Рішення моє було тверде й невідступне. Зрозуміло, я ладен був одразу ж помчати слідом за крилатим красенем, але куди…

Свою розповідь про те, як ми наступного літа ловили метелика, про пригоди на Солоному лимані розпочну з мого друга Ігоря Рваника. Так він записаний у класному журналі, а насправді ми звемо його Ірвиком — коротко і ясно! Вчителі про нього кажуть: «Типовий акселерат». Справді, в Ірвика все довге — шия, руки, ноги, неначе якась невідома сила повсякчас тягне його вгору. Лиш обличчя кругленьке, рум´яне, як млинець.

Усі учні нашої школи, починаючи від малечі-першокласників, хизуються новенькими портфелями, блискучими застібками — «змійками», лише мій друг, незграбно вимахуючи довжелезними руками, носить за спиною свого пошарпаного «бізона». Щоправда, його волохатий ранець — зручна річ.

Взимку на ньому залюбки можна з´їхати з крутояру або високого замету, влітку він править у нас за позначку на воротах під час футбольних сутичок із нашими постійними суперниками — шестикласниками. А вже коли вирушаєм у мандри по рідному краю — зручнішого заплічника годі шукати.

З Ірвиком ми давно приятелюємо і не один рік сидимо за однією партою. Мій друг залюблений, навіть соромно сказати, у глину, пісок та нікчемні крем´яхи… Мене аж сміх розбирає, коли він милується своїми знахідками. Що то за краса? Інше діло комахи. Кожен, мабуть, бачив, як ширяє у повітрі строкатий махаон, або як стрімко летить, сердито зумкаючи, волохатий джміль. Оце краса! От чому, коли ми крокуємо десь за селом, а ми ой як полюбляємо мандрувати, завжди дивимося в різні боки. Ірвик розгляда землю, а я, задерши голову, небо.

Живемо ми в Липівці, селі, що лежить на кордоні між степом і морем. Від назви нашого села, здається, іде дух лісу, запашного меду, а насправді ніякого лісу в нас немає. Навкруги — степ, на півдні видніється луговина, серед якої синіють блюдця великих і малих лиманів та озер, зеленіють очерети, а ген-ген на видноколі мерехтить смужечка Азовського моря.

Автобус притишив ходу.

— Вербохмара! — оголосив водій.

Дехто з пасажирів здивувався, бо не було навкруги ані однісінької верби, а в оцю пору — і ні хмаринки в небі. Огрядний бородань, що сидів поруч зі мною, посміхнувшись, мовив:

— На яких лише зупинках не довелося бувати, а про таку вперше чую.

Коли автобус зупинився, і ми з Ірвиком поспішили до виходу, якась тіточка стурбувалася:

— Куди це ви, дітки? Тутечки й людей не видно.

— В гості до Вербохмари! — весело відповів Ірвик. Чмихнувши, автобус помчав собі далі, а ми, вийшовши, стали оглядатися навсібіч, бо вперше опинилися у цій місцині.

Перед нами лежав степ, де-не-де погорблений кучугурами, що поросли обрідними чагарцями. В груди бив дух степових трав. Привілля!

Згодом ми влаштувалися в затінку розложистої маслини. Ірвик дістав зі свого «бізона» карту нашої подорожі й розстелив її на траві. Маршрут накреслив нам Іван Дем´янович, знавець цих місць.

На карті від автобусної зупинки тяглась червона звивиста лінія. Вона йшла на південь до Солоного лиману. Обрис його нагадував грушу, хвостик якої упирався в берег моря. Біля лиману наша стежка круто повертала на схід, огинала черевце «груші» й закручувалася навколо химерної зеленої плями. Ото й була мета нашої подорожі — Вербохмара. Там ми сподівалися зустріти руду красуню — мертву голову. На думку Івана Дем´яновича, кращого місця для полювання на цього метелика на берегах Азовського моря годі було шукати.

До подорожі ми підготувалися начебто як слід. У мене з собою був сачок, у заплічнику — баночка-морилка для комах та ще картонна коробка, яку я приготував для головної здобичі: обклеїв зсередини ватою, просиченою хлороформом. Це для того, щоб враз приспати полонянку. Крім того, я прихопив усе, щоб влаштувати пастку для нічного метелика.

У мого приятеля — своє: похідна лопаточка-помагалочка, паперові пакуночки. Ірвик мав виконати важливе завдання: зібрати з берегів Солоного лиману та Вербохмари зразки ґрунтів.

Неподалік від автобусної зупинки ми побачили мисливську стежину і бадьоро рушили нею. Моє серце радісно калатало — я вже уявляв, що цієї ночі стану володарем найбільшого в усій Європі метелика.

Мисливська стежка крутилася між кучугурами та хащами шипшини, то провалюючися в яму, то знову виходячи на рівнину… Ми довго крокували нею, аж поки нарешті степ залишився позаду і перед нами розлігся синій простір — Солоний лиман. Північний берег лиману здіймався горбом, а весь лиман оперізувала яскраво-руда смуга пляжу. Ліворуч — на сході — бовваніли величезні кучеряві верби. Здаля вони справді нагадували зелену хмарину. Цікаво, як виросли отакенні верби на цих солончаках, де, окрім миршавих чагарів маслини, нічого не було? Здавалося, самі морські буйні вітри принесли оте зелене диво з далеких казкових країн. Хмарина зачепилася за берег лиману і тепер зачаровано вдивлялася в синє дзеркало води. Ото й була Вербохмара. Серед липівських мисливців завжди тільки й мови було про ті верби. «Коло Вербохмари качок тих видимо-невидимо» або «Від скаженої громовиці врятувала дупласта верба…»

Вже біля лиману ми відпочили, а згодом і до роботи стали. Ірвик нишпорив по берегу — розшукував зразки ґрунтів, я теж не гаяв часу — гасав із сачком по солончакових джунглях, ловив комах. Отак поволеньки просувалися до зеленого дива. Вже надвечір підійшли ми до вербового гайка і заходилися оглядати його. Більшість дерев були маленькі, тоненькі, лише одне серед них — товстенне-претовстенне, мабуть, дупласте. То, певно, й був вербовий батько, у дуплі якого рятувалися липівські мисливці від громовиці та дощу. Над дуплом, на шматку фанери, якийсь мисливець-жартівник розгонисто написав: «Притулок Артеміди».

Притулок богині мисливців нам одразу ж припав по душі. Дупло просторе, у ньому — купка сіна, на стінці—поличка з мисливським запасом: сіллю, сірниками. Хтось порозвішував тут сніпки запашних трав — чебрецю, полину, ромашки. Міцний запах трав надійно захищав цей притулок від комашні…

Вирішили ночувати в череві вербового батька. Поскладали своє похідне майно на сіно, й Ірвик пішов дозбирувати грунти, а я почав готувати пастку для метелика. Налив у миску з півсклянки меду, а краї старанно обліпив липучкою. Де б тепер не вмостилася нічна красуня, обов´язково прилипне своїми шістьма лапками. Свою пастку я влаштував на мисливській поличці.