Прямцем на нас вітер гнав невеличкий острівець, майстерно сплетений з водоростей. Коли він підплив ближче, ми побачили на ньому ямку, в якій лежало трійко брудно-білих яєчок. «Мабуть, кинуте кубло», — подумав я. А тоді трапилося таке, що мене аж стріпнуло від подиву. Біля кубла нежданно випірнула довгошия пташина. На нас вона не звернула ніякої уваги, вперлася в гніздо грудьми і щосили запрацювала ніжками. Як справжнісінький буксир, погнала вона кубло геть від очеретів. Уже серед озерця пташина видряпалася на нього і попливла до протилежного берега. Отакої!

— Це ж пірникоза! — захоплено вигукнув Ірвик.

— Помиляєшся, хлопче. Схожа, але не вона, — хитнув головою єгер. — Це родичка її, сірощочиха. Пірникозу багато хто знає — у неї дуже примітна чупринка, але ця скромна птаха, уявіть собі, значно розумніша за оту дженджуриху. Принаймні домівку свою вона майстерніше будує… І сміливіша — людей зовсім не боїться, вважає, певно, їх друзями.

Бачили — сірощочиха не ховає своє кубельце, як пірникоза, у непрохідних хащах, а будує його відкрито, серед озера. На своїй хижі мандрує, причому не тільки куди вітер повіє. Вона може надовго залишити свою хатку: у кубельці гниють водорості, що дають тепло. Коли пташині набридає подорожувати, вона припинає хатинку до очеретини і спокійнісінько живе там кілька днів. І от іще яка цікавинка — всі нирці відмінно плавають й пірнають, а от літають кепсько, тому у вирій не летять, як усі птахи, а пливуть до Чорного моря. Трапляється, долають навіть Дарданельську протоку… Нумо, й ми в дорогу, бо, мабуть, уже нічого цікавого з нашої засідки не побачимо, — єгер за допомогою тичини виштовхав човен з очеретів, і ми рушили у мандри.

Увесь час наш човен ішов уздовж очеретяних заростів. Ми пливли повз великі й малі плеса, і скрізь, помітивши нас, злякано шугали в очерети качки з малюками, злітали в небо цибаті чаплі, а дрібне птаство зчиняло переляканий лемент. В одному плесі надибали чимале кубло, збудоване на очеретяних стовбурцях, яке височіло над водою. В гнізді сиділа поважна рудоголова качка. Коли наш човен пропливав біля неї, вона навіть голови не повернула у наш бік.

— Качка-попелюшка, — сказав дядько Карпо. — У неї, як бачите, своя хитрість: щоб урятувати яйця від єнотів, вона мостить гніздечко якомога вище.

Минули плесо з попелюшчиним гніздом і натрапили на очеретяний острів — ще й такий, яким ні проїхати, ні пройти.

— Саме отутечки чорти хвостаті щоночі навприсядки танцюють, — посміхнувся єгер. — Це Чортів кут, грачачий гуртожиток. Зроду-віку тьма-тьмуща граків злітається сюди на ночівлю. Кожна пташина намагається влаштуватися на ніч якомога вище, хапається пазурами за верхівку очеретини, а вона частенько не витримує, ламається. Оце з них за роки й утворилася така очеретяна повстина.

— Ондечки нора! Звірюка якась там ховається, — зненацька вигукнув Ірвик.

Я теж побачив ту нору.

— Звірина… звірина, — повторив і чомусь загадково усміхнувся дядько Карпо. — От зараз і подивимося, що воно таке, — єгер наліг на тичину, і наш човник знов опинився у зеленому сховку. Звідси добре було видно Чортів кут і нору.

Нараз ми помітили і звірка. Він плив плесом, прямуючи до очеретяного острівця.

— Диви, тхоряка! — здивувався Ірвик.

— Та ну! — пошепки, щоб не налякати звірка, відповів я. — Тхори в степу живуть.

— Замовкніть! — наказав єгер.

Недалечко від нашої засідки звірок видерся на очеретяну купу і по-собачому обтрусився. Тепер його можна було роздивитися краще. Він справді був схожий на тхора — такий же круглоголовий і вигонистий, тільки кожушок темніший, ніж у тхора, а губи, білі-білі, неначе вимазані сметаною. Білогубий чомусь у нору не заліз, а дременув геть від неї і зник в очеретяних хащах. А по хвилі — ну й дивина! — з нори перевальцем вилізла велика качка й потьопала до води. У тієї качки була чорна голова, яскраво-червоний дзьоб і ноги й така ж гуля на лобі…

— Хто це?

— Звірок — норка, яка у цій норі живе, а качка — галагазка, — відповів єгер.

— Ну й боягузка ота норка! Якоїсь качки злякалася! — почав було Ірвик.

— Навіщо ти так? — заперечив дядько Карпо. — На все тут є свій резон. Качка ота діток своїх виводить у норах хижих тварин. Туди до неї ніхто не поткнеться — ні тхір, ані куниця. Бояться. А чому так — цього не знає ніхто. Як мовиться, це велика таємниця, і не лише нашої очеретяної республіки…

Ми ще довго кружляли по озеру, а коли верталися до рівчака, раптом почули, що неподалік в очеретах знявся переполох. Якийсь птах злякано свиснув, інший обурено задеркотів, і у повітря шугнули чирята. По хвилі з очеретів вихопився Шалапут. Він шубовснув у воду і поплив до нас. Ми допомогли кудлаю видертися у човен. Пес збуджено гарчав і тер лапою подряпаного носа.

— Налякав яйцеїдів? Ну, лягай, відпочинь. І замовкни! — наказав єгер своєму строкатому другу.

Шалапут улігся серед човна і, прикривши передніми лапами конопату морду, втишився.

— Чи ти ба! У нашої Таськи гості, — вигукнув єгер, коли ми підпливли до берега. Авжеж — на березі стояла Таська, а біля неї — кілька доволі дивних качок із гострими, як щвайка, хвостами.

— Не будемо заважати родичам, хай собі покахкотять, — тихо мовив єгер.

— Хіба ж то родичі? — здивувалися ми.

— Родичі, родичі. Ось відпочинемо трохи, і я вам про них розповім.

Моя Таська не звичайна свійська пташина, — розповідав згодом єгер, — а дикунка-крикуха, перша помічниця мисливців. На полюванні вона скликає до свого господаря-мисливця дичину. Молоді крикухи завжди намагаються при нагоді втекти від свого господаря, а в очеретах швидко дичавіють. І ось по весні два роки тому шмигонула в очерети й моя Таська. Я вже було попрощався з нею, а одного літнього ранку Таська несподівано повернулася, та не сама — за нею пришкандибало трійко каченяток. Але то ще не було диво. Пізніше з отих пуховичків виросли не крижаки, а качки-швайкохвостки. Ото вже була справжнісінька чудасія. Звідки вони? Адже всім відомо — швайкохвостки — качки північні, у нас вони бувають лише на весняних та осінніх перельотах. Виходить, якось весною качка-швайкохвостка чомусь не вернулася на північ, а змостила гніздо у наших очеретах, нанесла яєчок, а сама загинула. Чуже кубло надибала Таська і зробила те, що повинна була зробити справжня мати: сіла на яєчка і вивела каченяток. Минуло вже чимало часу, а Тасьчині вихованці, як бачите, не забувають свою названу маму. Тепер вони та їхні нащадки вже не літають на північ, а гніздяться у нашій республіці.

— Е-ге-й! Д-е-е ви т-а-а-мечки! Карп-е-е! Хло-о-о-п-ці! Борщ стигне! — лунало з єгерського двору.

Ми не примусили тітку Катрю більше кричати, поспішили до берега…

Усю ніч скаженів пунент. Коли на сході ледь-ледь зарожевіла вузенька смужечка світанку, ми були на березі моря. Простували вздовж берега. Хоча вітер на той час ущух, хвилі продовжували довбушити берег так, що аж земля під ногами двигтіла. Несли з собою лопати і харч на весь день.

— Оце, чаєнятка, йдемо ми не так рятувати камачку — кефальку, — як воювати з хапугами-дзьобачами, — говорив дядько Карпо. — З камачками нічого б не трапилося, прожили б у калюжах та баюрах і день, і два, але за цей час їх усіх до одної поковтають ворони. Оту пташину-розбишаку іноді плутають з граками. Різні вони, ой які неоднакові. Грак-трудяга з ранку до вечора в степу за плугами та боронами бігає і ковтає різних шкідливих комах та черв´яків. А сірих ворон у степу не побачиш. Вони крутяться то біля птахоферм, щоб при нагоді хапонути курчатко чи яєчко, то навколо ставка ширяють, де гусятка та качатка плавають. І біля моря від них спокою немає, — бідкався єгер. — Та не тільки ці крилаті дичкодери, — почав був він, але закінчити не встиг, бо перед нами заблищали калюжі, що буквально рябіли камачкою. Над ними метушилися ворони. Нам стало не до розмов…

— Ану, киш, кляті! — горланили ми, розганяючи дзьобатих хапуг.