— На кладовищі? — жахнулися ми. — Але чому?

— Та не лякайтеся ви так! — засміявся дід. — Дельфінча ваше — на дельфінячому кладовищі зараз…

— А хіба і таке є? — здивувалися ми.

— Еге ж, є й таке, — відповів Мореписець. — Дельфіни — як люди, ото лише живуть у воді. У них, як і в нас, є свої закони і звичаї. Нас, людей, вони приймають за своїх найліпших друзів. Вони завжди поспішають рятувати людей, які потрапили в біду. Пригадую, не один раз, коли рибальську фелюгу десь у морі прихопить, було, шторм´яга, рибалок до самого берега супроводжувала дельфіняча зграя. Щоб у разі чого врятувати людей.

Нашу матінку-землю дельфіни вважають святинею. Мабуть, тому, коли якийсь дельфін загине в морі, його друзі обов´язково викинуть на берег, і не де-небудь, а на своєму кладовищі. Второпали?

— Зрозуміли. А до чого тут чорномор? — допитувався Мишко.

— У тому чорноморі, хлопче, й заковика. Вашого пузька дельфіни сприймають за мертвяка і намагаються будь-що викинути на кладовище, але для цього в них не вистачає сили, бо міцненько його тримає ґумовина. А от цими днями на допомогу нашим дельфінам-азовчанкам приплив величезний чорноморський дельфін. Він своєю кирпою такечки гахнув вашого пузька, що той, мов м´яч на футбольному полі, підлетів, якірець не витримав, а вслід уся зграя підхопила його й погнала туди, — Мореписець махнув рукою на південь, до маяка-моргуна. — Отам і шукайте свого пузька.

Дідусь, хитро прискаливши око, раптом поцікавився:

— А чи не скажете, хлопчаки, чи клює сіряк отакої літньої пори в Бугазі?

— Ще й як!

— Ото вірна прикмета, що цієї весни камбалиха залишила своїх камбалят у нашій затоці. Бички ой і ласі до тих рибчинок і водночас страх як бояться дельфінів, — дід значуще кахикнув. — Та не такі вже страшні бички для тих мальків, бо вони швидко ростуть, а от рудий скат, якого науковці називають морською лисицею, — то вже справжнє лихо. Він ковтає камбалят і величеньких, причому знаходить їх навіть уночі, і тоді, коли рибчини зариваються в мул. Це досить таємнича істота! Хоча й живуть морські лисиці в Чорному морі, але інколи запливають і в наше море, щоб поласувати камбалятами…

Ми вже неуважно слухали бороданя, бо морська лисиця зовсім не цікавила нас і нам не терпілося знайти нашого пузька. Ми почали соватися на ослінчику.

Дід це помітив.

— Ну, що ж з вами зробиш, біжіть, шукайте свого хвостатого помагача. А я подивлюся, що збирається робити отой сейнер у нашій затоці. — І Мореписець узяв свою трубу, яка лежала на його гоструватих колінах. Ми цього лише й чекали і чкурнули з двору…

Дорога була кожна хвилина, але ми й не гаяли часу. Хутенько поклали у заплічник окраєць хліба, сухих бичків, редиску, помідори — і гайда. Певна річ, з нами побіг і наш слідець. Мишко примусив його обнюхати брезент, у який був замотаний пузько. Отже, на Пуха ми покладали великі надії.

За Тополівкою, помітивши гостроверхі могили, Мишко здивувався:

— Ти диви, і отутечки, як у нашому степу, кочовицькі могили…

— Хіба то кочовицькі? Це тополівське кладовище. Ям для померлих на косі не копають, бо копнеш — вода. Тому над труною насипають купу піску, — пояснив я.

— Косян ховають, як скіфів у давнину, — роздумливо зауважив Мишко.

Ми крокували по стежинці, яку протоптали камкарі.

…Усі тополівські рибалки, тільки-но кінчиться путина, стають камкарями. Замість весел і сіток вони беруть у руки звичайні вила та граблі і рушають на берег моря збирати щедрий врожай морської трави — камки, яку під час шторму викидає на берег море. Камкарі згрібають врожай. Сушать траву на пляжах, потому складають у стіжки. Рибгосп постачає камкою будівельників тваринницьких ферм: кращого утеплювача годі шукати. Камка не горить і не гниє — справжня вічна трава…

Камкарівська стежка інколи крутилася поміж лагунами та круглими лиманчиками, оточеними стіною непрохідних очеретів, і знову вибігала на берег моря, яке цього ранку ледве коливалося, — повівала легесенька моряна.

Коли ми йшли повз лимани, з очеретів лунали сторожкі голоси птахів. Найчастіше — відомої репетухи, великої очеретянки, та уривчасте кахкотіння крижнів. То мати-качка попереджала своїх пухнастиків: «Ках-ка, ках-ка — небезпека, ховайтеся».

Наш Пух біг поруч зі своїм господарем. Іноді він на мить зупинявся, прислухаючись до незнайомих звуків, а ніс його безупинно ворушився: о, скільки тут було різних пахощів!

Ми пильно роздивлялися навкруги — шукали дельфіняче кладовище, але бачили лише просолені морською водою та вітрами чудернацькі корчі, викинуті на берег хвилями, засипані піском скелети рибальських човнів, лозяні кошики для риби, які десь з сейнера злизала хвиля, та численні стіжки камки, наскрізь пропечені сонцем. Ми так захопилися пошуком, що й не помітили, як зник Пух. Зупинилися. Де ж бо він подівся?

— Пу-х-х-х! — стривожено гукнув Мишко. Тут з очерету почулося пронизливе вищання, і звідти вихопився великий довгоногий птах. Що там трапилося? Ми кинулися було на виручку свого слідця, але тут він виліз і сам. Але що з ним сталося? Це був не Пух, а якесь нікчемне створіння, заляпане мулякою, обплетене зеленим жабуринням. До того ж між очима в нього з´явилась величезна гуля. Пух винувато блимав оченятами і, задерши голову, розпачливо гавкав услід птахові.

— Юро! Глянь-но на Пуха! — жахнувся Мишко.

— Бугай! — відказав я.

— Бугай? Де бугай? — стрепенувся Мишко.

— Ондечки полетів, — махнув я рукою вслід птахові. — У нас бугаями називають великих, завбільшки з чаплю, птахів, які вечорами ревуть, як справжні бугаї. Вони страх не люблять тих, хто до їхньої хати-кубла стромляє свого носа. Так що можеш сказати спасибі, що він Пухові в лоб поцілив, а не в око, — сказав я.

Пуха довелося викупати в морі, після чого він, ляпаючи вухами, обтрусився. Сонечко добре припікало, він швидко висох і вже більше не потикався в очерети, лише завзято гавкав на кожну пташину, яка потрапляла йому на очі.

Чим далі просувалися ми, тим частіше зустрічалися в морі острівці — великі й зовсім малі, а над ними білі хмари галасливих чайок.

— Чаїні острови, — пояснив я. — А онде глянь — бачиш отих буро-рябих із сірими хвостами птахів? Це хижаки — болотяні луні. Цікаво — чого вони тут зібралися? Може, дельфіняче кладовище надибали? Де ж тоді воно?

Незабаром ми дізналися, чому лунів цікавлять чаїні острови. Вони полювали за яєчками і чаєнятами. Та де там! Варто було хижакам опуститись на острівець, назустріч їм здіймалася хмара чайок. Вони хоробро захищали свої володіння, тільки руде пір´я летіло з розбишак. Хижаки поверталися на берег, спочивали, а згодом знову атакували чайок.

Ми забилися вже далеко, але кладовища так і не знайшли. Я звик до косянської спеки, а от Мишко раз у раз знімав окуляри і витирав хусткою з чола піт: сонце пропікало до кісток.

— Ой, глянь, Юро, лебеді! — раптом вигукнув Мишко. Я подивився в бік, куди тицьнув рукою мій друг, і побачив там великих білуватих птахів, які, кумедно зігнувши свої довжелезні шиї і виставивши наперед великі, мов кинджали, дзьоби, прямували до нас. Ми попадали на пісок і затаїлися.

— То ж не лебеді, а баби-носарихи. їх ще називають пеліканами, — сказав я.

Не долетівши до берега, де ми затаїлися, носачки незграбно шубовснули у воду, і так, що хмарка бризок здійнялася над ними. Їх було семеро. Задерши голови, вони уважно оглядали небо. Певно, ще на когось чекали. Справді, трохи перегодом на обрії з´явилася друга пташина зграя. Це були значно менші чорні птахи, схожі на морських качок. Ото лише шиї мали надто довгі. Летіли вони швидко і, помітивши носатих баб, попадали навколо них. Потому оточили пеліканів кільцем і почали пірнати.

— А то що за птахи? — допитувався Мишко.

— Баклани, славетні пірнальники й риболови. Дивися уважно, Мишку, — порадив я, — от-от вистава розпочнеться, і така, що й по телевізору не побачиш.