— Що то? — прокинувся Ірвик.
— Вітрюган!
— А… вітер, — сонливо промимрив він і знову заснув.
Лише кілька хвилин шаленів буревій і враз ущух.
Уранці, розплющивши очі, я прислухався, але ніхто не пищав… Невже я такий нещасливий, і нічний метелик більше не потрапить у пастку? Обережно підійшов я до пакуночка з медовиками й одразу помітив, що хтось таки господарює у кульочку: він помітно ворушився.
— Ускочив! Давай сачок! — крикнув я, схопив медовики і кинувся з дупла.
І ось ми стоїмо під вербою. Урочиста хвилина. Я тримаю кульок, у якому хтось пручається, а поруч стоїть Ірвик із сачком, готовий кинутись на здобич.
— Давай, труси! — скомандував він.
Я що є сили трясонув пакунок. На пісок упало мишенятко завбільшки з джмеля і шмигонуло у бур´яни. Отакої! Кілька хвилин ми стояли, ошелешені невдачею. А коли озирнулися, то побачили, скільки лиха накоїв нічний вітрюган. Увесь простір навколо Вербохмари був захаращений знівеченими гілками. А неподалік чомусь скупчилася величезна зграя ворон. Птахи раз у раз здіймалися в повітря, завзято пікірували і несамовито, хоч вуха затуляй, крюкали. Що вони там надибали? Ми прихопили заплічники і помчали до воронячого зборища. Помітивши нас, вони сірою хмарою неохоче піднялися в повітря, низько пролетіли над нашими головами і сіли неподалік, обурено галдикаючи. Ми оглянули галявину, на якій щойно полювали ґави, але не помітили нічого цікавого. Тут, як і скрізь, росли бур´яни й чагарці. На кого ж полювали ворони? Зненацька ми побачили чималу калюжу, яка бурхливо кипіла, виблискуючи сріблом. Що то? Підійшли ближче. У ковбані стрибали якісь сріблясті рибчинки. Звідки вони? Озираємося.
— Ага, начебто зрозумів, — вигукнув Ірвик, — нічний вітер перекотив величезну морську хвилю через пляж, і вода з рибою опинилася під Вербохмарою.
На березі я помітив мертву рибку, яку не встигла проковтнути ворона. Була вона окаста й блищала, мов срібло.
— Якийся бубирець, — сказав я, оглянувши її.
— Сам ти, Сергію, бубирець. Це мальок якоїсь морської риби. Якої саме — не так-то й важливо. Головне — ми будь-що повинні цих мальків урятувати…
— Лишити рибчинок у калюжі не можна, — погодився я. — Он як дзьобачі чекають на них. Мигцем усіх поковтають.
— Пам´ятаєш, Сергію, як ми рятували короп´ят та карасиків? — уголос розмірковував Ірвик. — Носиш собі цеберкою рибчинок із ковбані і в річку випускаєш. Але тутечки відра немає, одна надія на мою лопаточку. Тільки ж до моря ой як далеко. Нізащо нам не прокопати такого рівчака. Що ж робити? — сумував Ігор.
— А може, давай у лиман рибчин випустимо, — запропонував я.
— А це думка! Лиман поруч! — весело вигукнув приятель. — Але чи ж потече туди вода? Зараз дізнаємося.
Він дістав із кишені свій записничок, з яким ніколи не розлучався, щось там прочитав, потому відламав із торішнього бур´янцю три однакових стеблини. Одну встромив на березі калюжі, другу — недалечко від неї, а останню аж на березі лиману. Тоді ліг на пісок поруч зі стеблиною і, примруживши одне око, став прицілятися до своєї споруди.
— Потече! — впевнено промовив він, і ми почали копати рівчак. Ірвик — копач, а я одгрібач — одгрібав руками пісок. Тільки взялися до діла, коли дивимося — ворони знову налетіли на рибчинок. Доводилося раз у раз одганяти цих ненажер. Ми поспішали, аякже! Он яка сила-силенна сріблястих полонянок чекала на визволення…
Коли вже сонечко підбилося височенько, дійшли ми до головної перепони — пагорбка, а коли зруйнували і його, живий сріблястий потік ринув до лиману. Слідом бігли й ми.
— Перемога! Перемога! — зраділо горлали. Аж раптом — що це! — за нашою спиною почулося люте гарчання… Озирнулися ми і скам´яніли: поруч стояла велика куцохвоста тварина. Безумовно, то був пес. Але що за пес? Ми сторопіло оглядали строкатого гавкуна. У псюри одне вухо було яскраво-біле, друге руде, ноги чорні, різнокольоровими плямками була розцяцькована його спина й боки. Звідки він? А пес сміливо підійшов до мене і нахабно понюхав мої ноги, потім до приятеля, а тоді широко роззявив свою величезну пащу і показав нам страхітливі ікла. Що робити? Куди тікати? І як? Варто було трохи зіскочити зі стежки, як із псячої ікластої пащі вирвалося таке страшенне гарчання, що в мене аж мурашки по спині забігали.
А пес тим часом забіг ззаду і став люто гребти задніми лапами пісок, ніби говорячи: «Ідіть уперед по стежці і не здумайте драпанути!»
Хоч-не-хоч, а довелося скоритися і покірливо пошкандибати за ним. Невдовзі, подолавши зарості очеретів, пес привів нас на галявину, де самотіла хатина, оточена очеретяною загорожею.
У супроводі псюри ми підійшли до будиночка. Назустріч нам вийшов вусатий дядько. Біля його ніг метушилася качка. Вона раз у раз привітно кланялася нам й улесливо кахкотіла.
— Не плутайся, Тасько, під ногами. Геть звідси! — цикнув на качку дядько і, оглянувши нас з голови до ніг, крижаним голосом спитав:
— Звідки ви? Що поробляли на озері? Качині кубельця руйнували? Відповідайте мені!
Псюра, наш конвоїр, сидів поряд із дядьком і, роззявивши пащу, відверто сміявся з нас, як із дурнів… Отака тварюка!
— Ми отако ходили… — почав був я.
— Знаю, що не літали, — відповів дядько, і тієї миті я згадав про листа, якого дав мені Іван Дем´янович.
— Чи ви, бува, не дядько Карпо? — спитав я вусаня.
— Припустимо, що він. А що далі?
— А я вам листа приніс.
— Ач, які поштарі! — невдоволено буркнув він, але листа взяв і заходився читати.
Нам було невідомо, про що писав у тому листі наш учитель. Стоїмо, чекаємо, коли чуємо:
— Гей, Катре, — а йди-но сюди! Зустрічай дорогих гостей, чаєняток. — Ми і незчулись, як опинилися в могутніх дядькових обіймах.
По якійсь хвилині ми сиділи за столом у світлій єгеревій кімнаті, стіни якої були обліплені малюнками птахів і географічними картами. Тітка Катря, сухорлява синьоока жінка, пригощала нас молоком та пампушками.
— Хай вас, діти, не дивують оці картинки, — показав єгер на стіни. — Багато вже років студенти відбувають у мене практику, вивчають природу, вони їх і поначіплювали. І вашого вчителя Дем´яновича знаємо з тієї пори, коли він ще студентом ходив. Це наш найліпший приятель. А вас, хлопчаки, сама доля послала.
— Не доля послала, а псюра привів, — уточнила тітка Катря.
— Молодчина, Шалапут, постарався, — посміхнувся єгер. — Не майте на нього серця, хлопчаки, — звернувся він до нас, — служба така в нього — ловити бузувірів, котрі рогатками птахів калічать та їхні кубельця руйнують. А так пес у мене смирний, мов кошенятко, нікого дурно не зачепить.
Шалапут лежав на порозі й раз у раз поглядав добрими очима, наче то не він щойно ошкірявся на нас.
— Дядьку Карпе, а хто отак вашого Шалапута поцяцькував? — спитав Ірвик.
— Оцього, хлопчики, не знаю, не відаю, — на обличчі єгера блукала посмішка. — Може, це трапилося в Туреччині, може, в Румунії, або, диви, і на Канарських островах.
Ми навіть кухлики з молоком повідсовували — цікаво було, до чого дядько веде.
— Е, це вже безлад, хлопці, — гримнув на нас єгер, — наказую розправлятися з пампушками, як належить мандрівникам, а я тим часом розповідатиму. Згода?
Ми, звичайно, погодилися.
— Трапилося це більше трьох років тому. Добре пам´ятаю, пізньої осені, — неквапно почав дядько Карпо. — Якось серед ночі на морі знялася скаженюча буря. Три дні шаленів вітрюган, і такий, що навіть непокірні вітрам очерети стелилися по землі, мов ковила… Після шторму пішов я на берег моря подивитися, що він там накоїв. Скажу вам, частенько після штормів доводилося мені на пляжі знаходити різні цікаві речі — величезні африканські горіхи, щогли сейнерів якихся далеких країн або ще щось. І це не дивно. Тому що наше море — то ж одна із заток Атлантичного океану. А того разу я побачив човна. Хвиля шпурнула його з такою силою, що він опинився далеко на пляжі. У човні знайшов рештки шкіряних рибальських чобіт, які хтось обгриз так, що від них лишились тільки підошви та підбори, а згодом побачив і того, хто це зробив, — псюру. Він заліз у кормовий закутень і там затих. Витяг я тварину на пляж і здивувався — ну й барвистий! А коли приготувався закопати бідолагу, помітив раптом, що він відкрив очі. Лелечко! Живий! Приніс я його додому, і за тиждень він уже бігав. Правду кажучи, я теж спочатку гадав, що пес-морячок побував десь на складі, де зберігалися фарби… Якось ми з Катрею вирішили обмити його. Він зовсім не пручався, звісно — моряк. Після ванни його плями начебто поблякли, та коли пес висох, вони стали ще яскравішими. «От шалапут!» — вигукнула тоді дружина. З того часу Шалапутом його й величаємо… А звідки прибув він до нас, так і не дізналися, бо на човні не було жодного напису. З перших днів зрозумів я, що врятував хорошу, кмітливу тварину, вірного свого помічника.
