З-над білих сорочок — подоба крил. Ще зовсім юна кров. Найменші люди зійшли у сон землі і тлін могил, повітря сколихнувши, як прелюди. Вони — мов мак, їх море звідусюди іде в цей дім, в цей витоптаний діл. З яких смертей, з якої тьми й полуди, з яких кохань, з яких забитих тіл? — З німих побоїщ і з гучних побід! Сама любов повстала невтолима в очах ночей! І засвіт — у похід, і ранні вдови з іншими очима завмерлі, аж мовчать, аж наче схима лягла на них. І янгольський політ в сирітськім небі з квітами сухими. І сто ворон, що кряче їм услід. (до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали де палі наче милі у тріщинах до дна убогими дорогами натішитесь недовго ви ангелики волошки блудна сарана колючки пустирні байстрючки псалтирні потерчата хирні ягнята ясирні та лучче б ви в деревах ненарождéнні спали та лучче б ви листками на чорну глину впали.) Але повік не вищезне трава на згарищах! Вони квітують рясно, хоч біль і страх, і язва морова, і сіль землі кривавить юні ясна, і сивий попіл обмітає небо, і рікам переламано хребти, і згіркле світло плеще променеве — їм тут цвісти. І в землю цю лягти. (корабель дітей вирушає річкою у сорочках найбіліших всі ніби херувими ця земля збатогована вміє бути вічною навіть палі проростають саджанцями живими.) Різдвяні вакації Там верби золоті й дзеркальні ріки, де стигнуть колихливі тіні риб, там у криницях зорі, мов горіхи, і скрипки перестудженої скрип. Таке тобі життя, як медівник, ще років тому десять або вісім, а нині в місті тихо, наче в лісі, і місяць понад ратушею зник, але ж було, було — як медівник!.. Так, двадцять сім — яка премнога літа. Ще пам’ятаєш той святочний смак, коли любов пече, мов aqua vita, і ще не вільно вимовити «мак», бо ще не вечір, таїна сповита. Ще ходиш попідтинню в городян і віршею віншуєш, і ночуєш на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш якесь ім’я жіноче. Мов дурман, воно не відпускає аж до ранку. І знов мандруєш, сам собі Еней, прославши віршу, наче вишиванку, на зерна у снігу, на слід саней, на попелища гульбищ і містерій, де ювенільна кров кипить з артерій. І лиш земля!.. Вона така ж пречиста, як і тоді — буденна і врочиста, вона твоя, вона в тобі, як шов. Ти просто в неї глибше увійшов. Танґо «Біла троянда»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими, поміж дахами, балконами й вивісками, в надвечірнім затемненні сніжного міста снується танґо безпритульне, вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду. Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть, аж у серцях перехожих попівен спиняється кров, і мандрівні папіросниці гостроплечі чорну фарбу виплакують з тихих очей, і газетні хлопчиська в картузиках тупочуть у такт босоногими черевиками, і нетанучі профілі хутряних пасажирок напівобертаються з авт і фіакрів, а меланхолійний добряк поліцейський відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака — перші ніжні поривання поцілунки і зітхання і твоя тремтяча рука І кожен музичний мідяк — це визнання, це шанс не померти з голоду, стати генієм, перепустка до ювілейного залу, десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими, де статурне сопрано і тенор з широким ротом (і коли він його роззявляє на люстру летять солов’ї), де вишивана публіка так достигає оваціями, ніби чорна хмара гнівним дощем, де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок, де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті, а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти, і шукаєш у пустці невидимий акордеон, але профіль тінистий напівобертається в ложі, щоб тобі посміхнутись прихильно, щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад, у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай — перші неспокійні ночі перші муки снів дівочі і найперше слово — кохай Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу, обіймаючи акордеон, мов талію прачки, і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав, цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп, цим укладачам бруку і швачкам, вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям, і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча, все горланили: «Білу троянду-у!». І за першими тактами більшали очі недорослих танечниць, що, вену вколовши, вилітали попарно на світло, немов на поміст, і здіймалися білі ключиці в поривній задусі… І тоді в цьому димі, в цих випарах, там, поміж двадцятими, поміж тридцятими, так розмито й непевно напівобертається профіль, і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов — перші клятви і моління перші стогони й боління і таємна перша любов |
