середмістя Колискова першого дня В кімнаті з вікнами на вéсну цвітіння вечорове в’яне. Я у теплі твоєму скресну, зерно, просвітлене і тьмяне, найзолотіша із піщинок! Я над тобою. Твій спочинок — немов рівнина. Ось ти спиш, і ми удвох в оселі тиш. Не сколихну тебе, мій сину. Ця сутінь кольору ожин. Тобі з густих і частих жил вигойдую галузку синю. І так чатую, дерев’яне своє крило відклавши вбік. До тебе плинуть версти рік, ідуть ліси, мов каравани (і вчасні проліски зійшли з підвалин снігу та золи). А ми укриті, мов корою. Повиті присмерком повіки. Як ти шумів моєю кров'ю! Ти народив мене навіки, мій сину, смерте і надіє! Мій березневий, на вустах твоїх — мій подих. Ти ще трохи птах. Впізнай мене, коли стемніє. Школа. Четверта чверть Що хочуть наші спогади від нас? Як жити нам без погляду назад? Цей перехід, мов по воді убрід, ці сходи, кам’яні широкі марші в будинку сірім, де вгніздився гніт. Обличчя, що течуть, молодші й старші — живий потік очей, гнучкий уклін за Грицеву науку і мороку! Повільна мука сьомого уроку, каштан вікна, ясний ліхтар колін джульєтки, що закохана в Ріккардо (у Фольї), — завше фото при собі, чернича одіж, голуба кокарда, напіврозквітла спрага на губі, і невідомо, жінка чи дитина застигла, непорушна і картинна, понад полями зошитів і книг, уваги не звертаючи на них. Чорнильні піктограми всохлих парт — немов реклама, змінна й загумінна, не сад пісень, авжеж, не панна Інна, а ліс шарад і навіть гіт-парад, і навіть географія пахка настінних карт — зогиджених екзотик — стає цілком буденною на дотик, тому, нудьго, й чекаємо дзвінка або підказки, наче на спектаклі!.. Вазонки вкляклі, патронеси бляклі (усім за сорок, жодної нема, в яку б не закрадалася зима). Але історик! Мудр і сивобрив, на кафедрі вознісся, мов на скирті. Лиш черепи і пуголовки в спирті заслухалися, що ж він говорив. І все ж обов’язковим є фінал: згори впаде дзвінка верховний голос на коридори, де так тихо й голо, і кожен коридор — немов пенал. І двері! І крізь них — бігцем у світ, і десять років квапляться услід, а ми — такі нові на цьому світі, як прозелень у вітряному вітті. Що можуть наші спогади змінити? Як жити нам без погляду… куди? «Травень є травень. І ми неповторно живі…»
Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади, мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано знову камінню, світла — цим вікнам, підземного тління — траві? Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? Травня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів? Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається — стебел пусте безголів'я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослівя? Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап. Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне. Елегія шістдесятих Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою, в надвечірніх кущах цілувалися пари, і коли надвечір’я осідало за річкою, пахли теплим дощем кам’яні тротуари. М’яч летів до небес над антенами й липами, шкіряне і космічне було його тіло. З виноградних альтан пубертатними схлипами розтікався у світ вундеркінд Робертіно. Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві м’яч, різкішали лампи в садах і на ґанках, потаємна глибінь відкривалась у дереві, озивалися тіні на бляклих фіранках. М’яч уже не вертався: пропав на дистанції. З водограїв занедбаних кумкали жаби у просяклому парку, де щовечора танці, де хрипів саксофон, де ходили з ножами. М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися, мов піщані моря, мов солоні пустелі, і до ранку для нас, мов у сні, оберталися і скрипіли примарні й жахні каруселі. Елегія сусідських облич Пані Гошовська дивилася вічно з вікна, схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа, як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна — пані Гошовська походила з відеокліпа. Її чоловік біловусий, у літньому френчі (за Польщі служив ревізором на залізниці) стирчав з-над паркану й очі втикав старечі, як назавше зникали в дощах сукні-спідниці, і минали літа, і надходила осінь, і сльоти, і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні, і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти, і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни, а родина Шевців тарабанила звідкись вінка, що, занадто барвистий, блищав урочисто, і старого спровадили в землю за місто (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна). Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі залітали в городи і бризки збивали зі скла, і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі, і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла, бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка, стали сенсом життя, як найвища екстрема — тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка, що казала не хризантема, а резантирема. Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені, лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов: Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені, Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов, малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри, квартиранти довічних веранд і тісних прибудов, аноніми, занесені службами в пильні реєстри, — оживаєте, знову готові до чвар і обмов. Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну — пожильці привокзальних льохів у таємних садах, в середину століття, в єдину і слушну хвилину, ви під дерево щільно набилися, ніби під дах. Що за дерево? Величезний волоський горіх. Восени він себе роздавав до останнього дна, розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.) Ми збирали горіхи у глеки, у відра, в мішки, ми живу гіркоту у долоні втирали. …виїздили, міняли квартири, вмирали. А життя все одно споришем обсипало стежки. (Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі). Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі. |
