ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО (Темниці) Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні. «Було тут кілька темниць», — сказав Неборак. О відлуння колишніх льохів з назвами, як у дівчат чи винарень — «Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша — «Татарня», де очі вмирали найперше, і світло ховалось під пахви, в роти без’язикі! Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не меморіал. І не річку загнано в труби. Хоч кожен з нас міг би сказати: «Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть. Повні трамваї дівчат». (Річка) Зійшовши до річки, ми воду торкнули руками. У липні так любимо тіло води, що втікає між пальців. Сто млинів було там, сто млинових коліс і зелені застояні плеса, де риба ловилася в руки. Очерет, наче царства, держави з латаття — усе було річка. Теплі схови в піску залишалися наші й не наші, хололи до ранку. Скільки нас не збулось, переходячи міст понад Полтвою, скільки перейшло через міст і назавше пропало в гущавині правого берега? (Цвяхарня) Хтось казав: «Ми не ті. Ми присутні в тунелях і вікнах, але нам не дійти до старої цвяхарні за рогом». Зостається сідати на сходах, співати. Може, так подолаємо стіни, припнемо голоси до камінних цурпалків і витремо очі? Може, так і почують нас ті, що чекають за рогом? Зостається шукати себе, і останній сірник, що в найдальшій кишені, колючий, як цвях. (Пиво) Ми терпляче прожили годину липневої спеки. Мотоцикли минулих епох і старі арбалети лишились позаду. Золота незасвічена Роза [1]. Й сімсот неспокійних та спраглих атлетів з пересохлими вусами й нервами. Пиво, рятуй нас! Купання для гострих твердих борлаків чоловіцтва в загарбаній вежі. О як ми слухняно чекали! Кожен ковток є причастям. Рани від стріл проступають під сорочками. (Дух)
Дозволь мені кружляти над тобою. Я знав Йосифу Кун [2], я знав ще кількох жінок. Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, а черниці з вулиці Сакраменток ховалися в нішах. Ані разу не вигнав мене Макольондра [3], я завше мав гроші і розум. Покажи своє місто. Я хочу йти за отими дівчатами в сукнях червоних. Я хочу дзвонити з оцих телефонних кабін. Я хочу набрати номер Йосифи Кун і почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою». (Забуття) Так, наче брама — то вхід. Є міста, до яких неможливо зайти через браму. Є міста, до яких неможливо зайти. І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах. Навсібіч передмістя відкрито, сторожа виростає зелена й пругка. «Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», — перелічуєш майже вголос, та ніяк не згадаєш, як зветься дерево, до якого вона вже не ходить. (Ребро) Я віддав би своє ребро в анатомічну майстерню. Там велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований орден героя (акурат над соском) і руки останнього ката по дванадцятім вироку. Ані слова про інші витвори. Я віддав би своє ребро. Може, щось вийшло б із нього — якась рибина, чи жінка, чи гілка забутого дерева ґінкго. (Замок) Прогулянка кіньми — велика приємність. Та нам зостаються лиш кухні в задвірках сецесій — просторі прокурені гнізда, де гори немитого посуду й чаші з піщаними квітами, де у кранах сухих ледь пульсує волога зелених боліт. Посіймо попіл на стіл і пролиймо невипиті краплі. Брате, намацай отам на стіні вимикач — я не бачу тебе, бо до ранку ще триста хвилин. А панство і челядь поснули, і коні поснули, і нам не ввійти в ці кімнати. Вони не покличуть. вернуться З о л о т а Р о з а — найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну. вернуться Й о с и ф а К у н — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка німецькомовної збірки «Прегарні околиці Львова». вернуться М а к о л ь о н д р а — леґендарний власник корчми на Замарстинівському передмісті Львова. |
