Музей старожитностей Як ми ходимо обоє нетрями старого дому!.. Гобелени і гобої славлять пару невідому, ніби бачать нашу змову: кожен дотик — теплий спалах. І тоді ми знову й знову переходимо в дзеркалах. На годиннику з гербами, як завжди, година друга, крадеться услід за нами, може, туга, може, фуга. Повз портрети і портшези з нами йде луна від кроків. Ми кудись надовго щезли (двісті років? Триста років?). І, коли вже стане темно, з неопалених покоїв (я, здається, вівся чемно, я нічого не накоїв), у жаркі вогні неонні повертаємось навіки. Я несу тебе в долоні, і життя таке велике… Станси Ті роки віддаляються помалу. Будинок наш був близько від вокзалу, а там — надсадні чорні роботяги — вночі гули незримі паротяги. Проз ґанок мандрували пішоходи, залежні від любові та погоди, несли свої плащі, печалі й плечі, плащі та шпаги теж були, до речі, бо всі ми зберігаємо надію на головну і трепетну подію. Акація (та, що зрубали згодом) була у згоді з віковічним ходом дощів і сонць і, як живе знамено, у шибах відбивалася зелено. А ще там був бузок — худе створіння, що чахло від листків і до коріння. Та раз на рік він терпнув ошаліло і квітнув, хоч воно йому боліло. (Доцільно ще згадати бузину — густезну, запашну і осяйну, і те, як затремтівши на кущі, веселка проступала крізь дощі.) Зима також у тих краях бувала — різдвяна і зухвала, мов навала, і віхола влітала всепроникна в холодні двері і намерзлі вікна. І в ліхтарях палали помаранчі, коли, громохкі відра взявши вранці, протоптували сніг після хуртечі, а по хатах ревли брунатні печі… Ті роки даленіють ніби притчі, та хто солодші спогади нам витче?.. Кольорове кіно Немов із тьми, із мороку, з нічого — цю мить крізь нас прошито, наче нить, — з-над наших пліч — із прасвіту нічного — ріка, що сяє. Світло, що летить. На тло екрана, в надто білий спокій, на полотно, на ґрунт площинних піль воно летить по темряві безокій, воно містке, як сім’я або сіль. І в цьому залі, звідки світло гнали, де вуличний промінчик геть зачах, вібрують інші світляні канали і відсвіти блукають по очах. Екран розкрився — він розкрилля брами. Він погляди і душі так змістив, що ми, немов засмоктані вітрами, впадаємо в цю зміну перспектив, у зміну барв, пейзажів і покоїв, торкаємось вогню, землі, води… Але — не так! не тих! і не такої! Тут є стіна, екран — стіна завжди. Тому, коли в кінці розсунуть штори і крізь проходи в зал поллється день, йдемо, немов з підземних коридорів, по цигарки сягаєм до кишень. Виходимо, як повінь, як затока, і знову розмовляємо про щось… О дійсносте сліпуча і висока! Вчимось любити. Бачити вчимось. Поет запитує
Любов к отчизні де героїть, — поет повчає земляків, але сирітства не загоїть рядок, що з неба їм злетів. Бо де вона, твоя вітчизна? Пече питання, мов трутизна: чи ця садиба многоцінна, чи ця Полтава провінційна? Ці вітряки і винокурні, ці килими левад медвяних, чи ці пухкі й вельможні дурні у тарантасах і ридванах? Чи ця імперія Російська, що під шпіцрутени лягла? А тюрм! а кріпостей! а війська! їм таки й справді несть числа. Чи ту якусь підземну Трою побачив, біль її та скін: Зробили з неї скирту гною, — він ще й жартує, чортів син! Це чорт глузує й помикає чи Божий смуток напосів? Тут Котляревський замовкає і пише оди до князів. Дует До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом зависли плантації квітів, у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись. Між землею і небом ходили поет і блудниця. Був на ньому позичений фрак, а на ній — з реп’яхами спідниця. І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі, і були вони досить смішні, але й досить прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим — у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним. Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні, і довіку ходити удвох по високій плантації, де кульбаби горять і наспівані сни повертаються. |
