«Ще о шостій ранку пітьма…» Ще о шостій ранку пітьма. Непочатий сніг, наче луг. І небес на небі нема, тільки вітряні гнізда хуг. Тільки вкутані у мішки тьмяні ружі з-над холодів знаменують земні стежки на німих розпуттях садів. Перша зміна о восьмій — час освітити вікна і шлях. Починається світло з нас, ніби вічна вода в полях. Ніби сіємо в чорну рань перші крихти тепла зі жмень, аж заблисне досвітня грань, і від того довшає день. І тому в осередді стуж, під безоднями хмар і крон, оживають глибини руж і рушає рослинна кров… ТРИ БАЛАДИ 1. Лемберзька катастрофа 1826 р. Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників. І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові» З отого дня суремного, як завалився ратуш, усе навіки зважено і вписано в архів: «Понесено у людності не так велику втрату: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників». Маленька апокаліпса на ринковому пляці: з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів, мов гер таємний радник над аркушем реляції: один трупач, тфох шофнірів, кількох ропітникіф. Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки. Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт. На поминках буяла чернь і мандрівні каліки, і гупав куксами о брук увесь калічий рід (і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників). Поховані під вежею, вони ввійшли в комори, де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми, як на майданах і в шинках реве житейське море. Там інше світло — і воно біліє над кістьми. Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто — їх не любили на землі й забули серед хмар. Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто — так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар. Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа, вони злягли на дно часів — плече коло плеча, лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа, таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача. 2. Дидактична вистава в театрі Богуславського Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників… І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові» Панове публіка, для трепету і млості, для гостроти і свіжості в серцях репрезентуєм підземельні кості. Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах. Вони лежать під нами, тверді, мов підмурівки у домах — ростуть униз невидними вогнями. Пройміться світлом ницих костомах! Розкішно вам у ложі, мов на лоні, на галереях — тупіт і аншлаг, ви так бурхливо плещете в долоні, немовби винні в смерті бідолах. Панове, цить! (Стікає воском люстра.) Мерці мерцями, їм не в голові. А ми — мов лишаї на тілі людства — голодні, геніальні і живі. Тож порятуйте нас! І лорнетуйте худу й безкровну шкіру галатей. Подайте хліба, рани побинтуйте — панове, всі ми схожі на людей, зігравши королів і принців крові, у вицвілих плащах, мов у мішках, підем у тьму — в мансарди вечорові і спати полягаєм на дошках. 3. Нашіптування з віків В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь. І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові» Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація, що ти ступив на наш пісок вечірньої пори. Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація, остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори. І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення! У церемоніймайстра з напруги карк упрів. Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення, і сльози капають з очей гицлів та шандарів. (Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами обстріляно небесне дно для більшої краси. Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами, повії прали неґліже і пудрили носи.) Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо: цісáрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? — чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві, тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале! Ще маєш білого коня і капелюха з перами, твердиня влади, мов горіх, імперія без меж, таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами, і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш? |
