«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…» Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні — переповнена дійством напружена мить. Передчасні світанки, мов сурми невсипні, понад нами ревуть, аж у грудях шумить. Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті, ще на шпалах роса і прозорий перон, але перші прожилки пожовкли у листі, ніби торкнуті легко іржавим пером. Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати, нас несе і відносить, виток по витку, але як наздогнати, ну як наздогнати цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку? «Її пальтечко радісне й червоне…» Її пальтéчко радісне й червоне. Вона так добре знає шлях додому, що в надвечір’ї, сніжному й блідому, біжить мені назустріч. Перепони минають нас, лише гойдлива гілка зітхне ламкою тінню під ногами й затихне, мов пробачення негайне. З ім’ям її римуються «сопілка» і «свічечка» — мов геральдичні знаки. І стільки того світу по дорозі розсипано й забуто на морозі, аж солодко торкнути і впізнати: пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь замерзлого листка, й перо пташине, що невагомо послане з вершини, з-поміж густих і гострих верховіть, і це смеркання — лагідне й глибоке… Вона біжить, і їй чотири роки. І їй услід я тягнуся рукою, і чим я заслоню, і як загою? Опівнічний політ з Високого Замку авжеж не райський сад не світять помаранчі загублено стежки і втрачено сліди а все що є у нас ліхтарик на підзамчі і треба нам туди збігати у пітьму яка непевна втіха чи виросте вогонь коли позолотить найменша іскра тиха розсипаний пісок розрив поміж долонь і тісно між дерев і темно в сьому граді і тягнуться до нас обуджені гілки та крізь нічне зело що пнеться на заваді злітаємо з гори злітаємо таки і жодної зорі лиш доторки тернові і де ще той ліхтар чи світиться йому подряпини легкі падіння варте крові і навіть без надій і навіть у пітьму бо хто на світі ми за сімома шляхами шукаємо любов як золото в ріці закрито всі доми спідниця з реп’яхами і скалка на щоці Промовляння самотній
…і хоча все золото світу не варте твого мізинця і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади губи твої холодні наче прозорі вінця яких ніхто не торкався прагнучи світла й води губи твої неспиті а все ж таємниця квітки сповита в них і забута допоки живеш сама вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво ось його зимне плесо між двох берегів як між пут поки з лози постанеш уже не вином а оцтом скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге і лишить губам болючий незнаний новий вогонь… ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…» Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні, мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш, розбирають по цеглині продувні твої шпаківні, поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ. І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу, чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу, ніби листя з тротуару, ніби воду із русла. Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи — все розвіється за вітром без вогню і катастроф: заростають павуками грамофони й телескопи, і марніє, наче фреска, араратський Саваоф. Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа, ще літають луни шевських і ковальських причандаль, та пора звільнити простір, увійти в первинні кола, і згортаються перила, ніби спалена спіраль. І це немов евакуація. Зійде настінна вохра — стане вулицею менше на феєрію людську. Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла. Мов дорога караванна у мінливому піску. ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…» Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому, ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись, і стелимо нá ніч худу споконвічну солому, та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись. Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати. Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят і хочемо щось підлатати і підмалювати, та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад. Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали, і гріємо чай, і говоримо про переїзд, а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали, птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд. І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону от-от увірветься забуте волання сурми. І ти ще стоїш на ламкій половині балкону, а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми. У небі, такому старому, тісному, блідому, легкими уламками світла розвіємось ми — салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому, лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми. |
