3. «Увійшовши в хащі, де повно птиць…» Увійшовши в хащі, де повно птиць, уяви: природа — майстерня Бога, по якій блукає твоя знемога. Все, що можеш ти, — це упасти ниць. Невблаганна зелень зійшла, як мор, як потоп, як піна, слизька на дотик. Ці рослини горді. Вони наркотик. Ці рослини схожі на хор потвор. «Але що там зелень! Вона — це тло для рептилій, гемонів. Я вбираю це гниття, цю розкіш — праобраз раю, де не все збулося й повсюди зло». Ти, що маєш меч і до нього дух у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій, розпанахуй гемонів, гарпій, фурій, розтинай пітонів, немов ропух! Бо якщо вже тут збожеволів Бог і вінцем творіння цей бестіарій, де яріє регіт чортячих арій, — ти повинен цим падлом встелити мох! Ти повинен вийти з хащів, покú над тобою Пані Ясна пребуде. Ти, що світло маєш в очах приблуди, мусиш вийти на срібло — і навпаки. 4. «Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз…» Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз, повільна і в’язка, немов рослинний слиз, коли твоя рука багром тримає спис. І дивишся в ріку, і бачиш не рибин, не мушлі на піску, що світяться з глибин, не лілію тяжку і ясну, мов ясмин. А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці — самотність у човні з жердиною в руці, своє лице на дні і рану на щоці. На берегах цих вод живе химерний люд: покручений народ впав на рівнину тут. Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд! В них тисячі принад: копитця, мов у кіз, кохання через зад, а їжа через ніс, у них немає «над», у них темніє ліс. В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар, в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар, в них шестирукий бог і довгорукий цар. Хто розв’язав цей міх і випустив на світ знічев'я, мов на сміх, цих власників копит, хто дав їм для утіх жадання бути «під»? Захищений плащем, тримаючись багра, пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра. 5. «Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів…» Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів, грифонів, піфонів і те, як шаліють коти, обернуті в духів, поява комет і циклонів — ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости, і хто його знає — чорти і хорти, і хвости. Хрести себе знай ненастанно — сто сорок по сорок разів. Ця виправа для тебе воєнна, за поли плаща і за плечі хапає геєна, за піхви меча і за лікті, і чуєш: «Плати!» Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно. Ангéли женуть, як воскреслі пілоти, — по три, а то і по п’ять, і по сім, і цвітуть непогасно мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри, і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі: дерева все вищі, птахове все ближчі й дари щоразу солодші, вагоміші. Це прапори, тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі, і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною поверхнею піднятий все-таки, над площиною, і вже не вернешся, хоч кров’ю зійди, хоч згори! Тобі залишається рівно світити згори. Сергій Жадан. До запитання
Як ти знаходиш улюблених поетів? Полюєш на них, вишукуєш збірники поміж книжкових полиць, перебираєш рядки, передчуваєш вірші, яких потребуєш, щоби потім, почувши одного разу їхнє звучання, безпомилково їх упізнати. Кого взагалі можна назвати улюбленим поетом? Скажімо, того, чиї вірші вчиш напам’ять. Або того, чиї збірки завжди маєш при собі, звіряючись із ними, ніби з книгами псалмів. Чи рецептів. За що ти починаєш любити поетів? Можливо, за точне римування. Або за точне серцебиття. За точне й регулярне вживання слів, від яких тобі перехоплює дихання, за ритміку, на яку орієнтуються твої легені, за метафори, від яких пересихає в горлі. Як улюблені поети обирають тебе? Відчувають твій погляд, знають про твоє очікування, пишуть, орієнтуючись на тебе, користуються всіма цими давно відомими штуками та відпрацьованими прийомами, аби підчепити твою душу з чорного мороку читання за холодні зябра. Хоча мені здається, що насправді жодних таких прийомів немає. І жодного передчуття теж. І жодних рецептів. Книги улюблених поетів просто трапляють тобі до рук у потрібний час у потрібному місці, і тут неможливо нічого ані передбачити, ні уникнути. В далекі сонячні часи, майже одночасно, мені до рук потрапили книги трьох поетів — «Літаюча голова», «Тінь великого класика» та «Екзотичні птахи і рослини». «Літаючу голову» я купив у легендарному (на жаль, уже колишньому) магазині «Поезія» в Харкові. Сам. Ще школярем. Продавчиня подивилася на мене з повагою. «Тінь великого класика» придбав теж у якійсь харківській книгарні. Швидко вона набула нетоварного вигляду. Довелося перемотувати її скотчем. «Екзотичних птахів» купити не зміг, від чого потерпав тоді, та й нині теж, чесно кажучи, потерпаю. Я брав її читати в знайомих. Час від часу. Часто. На певний час. Неохоче повертав, аби згодом позичити знову. Дивувався, чому вони мені її не подарують. Адже зрозуміло було, що мені вона потрібніша, адже було видно, як багато вона для мене важить. Так чи інакше, саме тоді мені до рук трапили книги моїх улюблених поетів. Я написав за цими книгами дві курсові, говорив цитатами з них, ідентифікував за ними поетів довкола себе, ділячи їх на поетів, і, м’яко кажучи, шарлатанів. В «Літаючій голові» мені подобалися дівчата, які роздягалися. В «Тіні» мені подобався сміх, що лунав. В «Екзотичних птахах і рослинах» мені подобалося все. Мені подобалося каміння цієї книги, її архітектура. Подобалось місто, зображене в ній. Подобалось, що навіть дерева тут — міські («липи в час доцвітання стоять золоті…»), подобалася просто зелень (та, що її в попередній Юрковій книзі нібито «не бачено сто років»). Подобались історії, хай навіть завершувались вони здебільшого не надто втішно для персонажів. Подобалися самі персонажі — і Доктор Дутка, і дядя Жора (мігрант), і особливо — Варвава Лянґиш! Якось Віктор Неборак сказав («Було тут кілька темниць», — сказав Неборак») мені, молодому поету: «Ти розумієш, він же роздягає її». Я розумів — так, — справді — в тому місці, після «кастратів», він її таки роздягає: |
