8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…» Розкошую тут, як фалос у лоні, у тутешній культурі — від ахів до схлипів. Це немов без фраку бути в салоні, де товчеться безліч розкішних типів, переважно з Півдня, із малоросів, про яких тут знають із анекдотів. Загалом їх тут мають за ескімосів, папуасів тобто, за ідіотів. Але є й між них фигури вагомі, що змогли сяйнути чемно і вчено. Феофан Прокопович, відомий гомік, Розумовський-старший, відомий тенор, чи, скажімо, Гоголь або Гребінка, і якщо полізти вглиб коронацій, — Катерина Друга, відома жінка, тобто курва, сприяла зближенню націй. Я дізнався тут про темні чи явні махінації з духом. Це схоже на пляму. І настільки тут усі православні, що я врешті схиляюся до ісламу. Вже обдурено тисячне покоління, це природно й не надто великий гріх їм. Я дізнався, що ми з одного коріння. Себто Київ колись так само був їхнім. 9. «Мандрувати тут у середньовіччя…» Мандрувати тут у середньовіччя — все одно, що за князем повзти обозом. Тільки знай дивися в кожне обличчя: ці хлопаки описані ще Ломброзом — щось таке злочинне, таке причинне прозирає з їхніх сумирних писків. В них минуле каторжне, судочинне — словом, вони схожі на василісків. Осінь — це дорога кудись на північ: на деревах спалах марніє, гасне. Тут інакший час і не діє Гринвіч, але ти мандруєш. Буття прекрасне, хоч темніє швидше, аніж повсюди — що чорніше небо, то ближче до хана. Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди: їм важливий сам принцип — не кров, не рана. Князя можна забити, скажімо, в лазні чи мечем на сходах, або на ловах. Тут ліси сприятливо непролазні — кількість мертвих полічиш лише по вдовах, на деревах всохлих, яких, щоправда, значно більше — з таким гілляччям калічим, ніби хтось крізь них невблаганно падав. Тут усюди пахне середньовіччям. 10. «Україна ж — це країна бароко» Україна ж — це країна бароко. Мандрувати нею — для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б ти їхав, бачиш наслідки: мури і житла хворі ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні знаки. З криниць повтікали зорі, тобто їх нема, криниці відсутні, але є сліди, і це дозволяє подавати прогноз у вигляді віри в неминуче. Тому що наша земля є чимось більшим, аніж сорочка для шкіри. Це підпільне бароко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках, хоч забуто нас і мовчать в Європі. Катувати зручно в палацах, замках, а в каплицях тісно. Тому каплиці — це найперший крок углиб України. Мені видно все з чужої столиці. Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм. Напиши, чи всі живі і здорові. Чи літають ангели над Дунаєм, чи дощі у Львові, чи досить крові. 11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»
Взагалі ж я не проти помандрувати. Не тому, що не син землі своїй рідній, а тому, що корисно ночувати то в півкулі західній, то у східній, зупинятися в лісі або в готелі, заглядати в мапи, всілякі схеми, визначати азимут у пустелі (головне — завжди пам’ятати, де ми), по найтбарах шастати, галереях, купувати колу, жувальну гуму, розумітись на вантах, себто на реях, на циганах, євреях. Загальну суму витрачати легко на квіти примам, герцогиням, курвам і телебомбам, і любов читати у них під гримом. У містах, де площі півколом, ромбом, наслухати під арками ритм елегій, розрізняти, де тойота, ямаха, понад Райном пити райнвайн під реґґі, на Багамах молитись до Бахуса, Баха, всюди слухати й Моцарта, і до Бога промовляти з різних церков, соборів. Мрія ця духовно убога. Це я, певно, знову захворів. 12. «А тим часом я мандрую Москвою…» А тим часом я мандрую Москвою, де метро трагічне і стратегічне, що не є такою вже і лафою чи халвою (слово яке магічне!), адже це всього лиш система сховищ у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно, щоб такий собі простий Андрухович розкусив систему. Й коли о пів на першу ночі ходиш підземним холом кільцевої лінії, ще в тридцяті героїчно зданої комсомолом, тобто зеками, згадуєш не Буццаті і тим більш не Кафку, а щось дорожче, як, наприклад, розстріли, наркомати, портупеї. Вітер тебе полоще, і стоїш роззявлено, мов Хома ти, Брут, в якого пнеться сторчма волосся від нічного жаху порожніх станцій, стратегічних ліній, що досі носять імена убивць, шахраїв, поганців. «Це, — казав професор один зі Штатів, — історичних праць моїх персонажі». Я не хочу вживати імен цих татів. На вустах лишається присмак сажі. |
