Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно разом з Олександром Данченком потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за “військовий злочин” у воєнний час. Сумніватися не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу — на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима — забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого “удільного князівства”, з Трипілля, “князь Данило” прислав Коновальцеві “ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ” [90]. Так принаймні стверджував командир Осадного корпусу Євген Коновалець. Текст цього “ультимативного домагання” досі ніде не опубліковано. Може, не зберігся? А може, й не було його.

Коновалець писав у споминах, що кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, умовляв його схаменутися. Посилав парламентарів — чи не каральну експедицію Думіна? — пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, “просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці…” [91].

От тобі і маєш — суворий командир Осадного корпусу “молив”. Взагалі, дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Умовляння не допомогли — Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив усю цю кашу 19 грудня.

Покинули військо УНР й інші селянські загони — на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп’ятеро. Це ж треба так керувати!

Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з’їздах. Один з них відбувся у Григорівці, інший, Київський повітовий селянсько-козацький з’їзд, — у січні 1919 р. у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. Все ж, попри розчарування, селяни на повітовому з’їзді у Трипіллі ухвалили зважене рішення: підтримувати Директорію до тих пір, поки вона йтиме разом з революційним селянством і пролетаріатом. Це Директорії не сподобалося — вона вирішила покарати тих, хто в ній засумнівався.

Вояки на Софійському майдані. Київ, 1918 — 1919 рр. Копія.

22 січня 1919 р., коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, а в Кременчуці було арештовано полковника Болбочана, з Києва, прямо із Софійської площі, на Трипілля вирушили січові стрільці. Замість виступити на Полтавщину на допомогу Запорозькому корпусу, який знемагав під натиском Красної армії, їм було наказано покарати Зеленого.

Очолював каральний відділ підстаршина австро-угорської армії Осип Думін. Щоб виправдати свою місію в очах нащадків, Думін писав у споминах: “Зеленівська армія загрожувала не тільки правому крилу української армії, що стояла в боях з большевиками на Полтавщині, але загрожувала і самій столиці. А від Трипілля до Київа два дні звичайного, а всього день приспішеного маршу. Тому Команда Осадного корпусу С.С. рішилася на скору ліквідацію загрози зі сторони Трипілля” [92].

Насправді ж “зеленівська армія” не загрожувала не тільки правому крилу української армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, тобто Болбочанові, а й самій столиці — зеленівці пересиджували зиму в родинах і не мали наміру воювати. Українській армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, загрожували сама Директорія та її Головний отаман, на наказ якого 22 січня й було арештовано полковника Петра Болбочана, командувача Лівобережної Армії УНР, яка вела запеклі бої на Полтавщині. Арешт улюбленого командира деморалізував Запорозький корпус, призвів до небоєздатності.

До складу карального загону, або, як делікатно зазначив Думін, “експедиційного відділу”, увійшли 4-та сотня 1-го пішого полку Січових стрільців (180 крісів), 10-та сотня 2-го пішого полку (140 крісів), курінь Осадного корпусу (350 крісів), 4-та сотня скорострілів (8 кулеметів), кінна чота Лубенського полку (40 шабель), кінна сотня СС (150 шабель), дві батареї 1-го гарматного полку СС (8 польових гармат). “Назагал експедиційний відділ числив всього до 1480 людей” [93]. Як були потрібні ці хлопці в боротьбі з Красною армією на Полтавщині!..

О 10-й годині командир дав наказ виступати. “Відділ пройшов по Софійській площі, на якій якраз йшли підготування до святошного проголошення злуки Західної области Української Народньої Республики з Наддніпрянською Україною. Зібраний на площі народ вчинив переходячому відділові величезну овацію, ціла Софійська площа гриміла від окликів “Слава Україні! Слава Січовикам!” Незабаром відділ був за Київом” [94].

Одночасно з Білої Церкви вийшов значно менший відділ. Він мав завдання висунутися в напрямку Германівки. На лівому ж березі Дніпра, проти Трипілля, у Воронькові, вже стояла кінна частина Директорії — її завданням було перешкодити зеленівцям перейти на полтавський берег.

Наказ зобов’язував Осипа Думіна вести загін через Деміївку, Мишолівку, Віту-Литовську та Козин, але, побоюючись нападу зеленівців під час маршу, він вирішив внести суттєві корективи: “3 одної сторони Дніпро, — пояснював своє рішення Думін, — з другої — ліс, так що зеленівцям потрібно було тільки малими силами вдарити з лісу на відділ (себто збоку), щоб внести в нього велике замішання зараз же на початку походу. Такий напад був би вніс зневіру в ряди вояків і захитав довір’я у власні сили, бо звісно, що напади, а ще напади з боків, всяку частину сильно деморалізують.

Дальше, похід на тім шляху був би також невигідний з тої причини, що його не можна було б як слід обезпечити бічними сторожами від лісу, бо ліс раз зближається до шляху на кількадесять кроків, то знову віддаляється майже на верству. Певно, що напад вкінці (врешті. — Ред.) меншого зеленівського відділу наш відділ був би відпер без особливого труду, але й певним є те, що, коли б відділ був на другий день маршу (першого дня мав дійти тільки до Козина і там мусів би ночувати) прийшов на висоту села Копачів та міста Обухова, отаман Зелений був би наспів лісами міста з Обухова, де тоді стояли його головні сили, і заатакував відділ у такім, для подібного нападу вигіднім місці, як простір між хуторами Рудики і Плюти. Це були ті причини, які показались мені достаточними, щоб відступити від наказу…” [95].

Такі заходи безпеки показували, що Думін вірив, що зеленівці здатні напасти на нього, тобто першими розпочати бойові дії проти Директорії. На підкріплення своїх міркувань і загалом для виправдання місії карального загону Думін “навів факти”. Він, зокрема, стверджував, що у Віті-Литовській “зеленівський відділ” перехопив посланців Осадного корпусу, які везли гроші на харчування відділу Думіна, і розстріляв їх. Хто насправді перехопив посланців і розстріляв, невідомо, адже слідство ніхто не проводив. Та як все ж зручно спихнути злочин на Зеленого і тим самим скріпити свою віру у справедливість каральної акції проти “бунтівного отамана”!

Вранці 23 січня о 10-й годині відділ Січових стрільців виступив із Креничів, перейшов через Гвоздів і під вечір прибув до села Копачів. “Шлях був дуже лихий, — розповідав Думін. — Авта і гармати щохвилі грузнули у снігу і болоті, і їх приходилося витягати звідтіля не раз дуже довго, а це відбивалося на скорости походу” [96]. Ідеально сприятлива ситуація для нападу повстанців! Але Зелений замість того, щоб знищити каральний відділ, прислав до Думіна для мирних переговорів трьох делегатів.