6. Забороняється кому-будь з жителів сел кидати свої хати і села при наближенні Совітського війська. Всі відсутні будуть прийматься яко перейшовші до Зеленівських бандитів і жорстоко та суворо будуть покарані.

7. Забороняється яке-будь самочинство, грабунки та злодійства, а також усякі самочинні реквізиції.

8. Для кари всяких злочинців буде організовано польовий революційний трибунал.

Окремо-уповноважений Представник Ради Робітничо-Селянськоі оборони — Народній Комісар Скрипник.

Командуючий Військом Київської Боєвоі Зони — Київський Губерніальний Військовий Комісар Павлов.

Командир Збірного Загону Війська Трипільського Напрямку Яковлев. [1919 р.]. Копія листівки.

Поруч україномовного варіанта листівки — той же текст російською мовою. — Ред.

“Почесний полон”

(…) На основі договору між нашою київською військовою групою та денікінською полтавською, підписаного з нашої сторони генералом [Антоном] Кравсом, а з ворожої — ґенерал-лейтенантом [Миколою] Бредовим, мав відбутися негайний зворот оружжя обопільним розоруженим частинам. Та до цього не прийшло. Московська чорна сотня заспівала стару пісеньку про “єдіну, нєдєлімую Росію”. Галицька армія гідно сповняла свій обов’язок супроти нового ворога з крісом у руках.

Розоружені частини опинилися в “почесному полоні”. Денікінці обходилися з нами спочатку досить добре. Приміщено нас при господарській частині дивізії, яка стояла на стації Дарниця, а ми розташувалися в бараках, де “за старого режиму’ була переходова станиця для виселенців і полонених. Ми були першими полоненими в Денікінців, з якими не знали що робити, бо всіх своїх полонених більшовиків т. зв. “комуністів” убивали, а “мобілізованих” після короткого вишколення приділювали до своїх частин, які, звичайно, пізніше розкладали їм їхню армію, бо між “мобілізованими” було і багацько свідомих комуністів, яким вдавалося попасти в цю рубрику і так ратувати своє життя.

Нами не дуже то вони й журилися. “Як знищимо Петлюру, то відставимо вас до Галичини, а зрештою ми від Польщі відіб’ємо Галичину і ви будете вже наші!” Щоби зрозуміти цю їхню чванливість, треба знати, що вони тоді стояли під “білокамінною” Москвою, що генерал [Костянтин] Мамонтов славним рейдом зайняв був Пензу (насправді Воронеж. — Ред.), що тоді саме встановлено прямий зв’язок з наступаючим зі Сибіру “верховним правителем” [Олександром] Колчаком, а під Петроградом стояв білий Генерал [Микола] Юденіч.

Ми мали в “почесному полоні” майже повну свободу. Зносилися з Київом з Головним повстанським штабом, який найспокійніше урядував під боком Денікінців! Було нас усіх щось 500, в тім до 20 старшин. Полонені Наддніпрянці розбрелися на всі усюди: одні верталися до української армії, другі брали денікінські перепустки і їхали “восвояси” (до себе додому. — Ред.). Одні казали, що будуть організувати повстання, а другі “кидали всьо к чорту”. Не втікали ми скорше, бо згідно з пляном повстанської групи мали ми зайняти мости на Дніпрі в часі нового наступу на Київ. Оружжя й амуніції мали нам доставити повстанці.

Та ситуація на фронті стала такою, що про скорий наступ на Київ не могло бути мови, і тому ми постановили втікати. При утечі помагали нам повстанці. Подробиці обговорили наші два старшини зі самим отаманом Зеленим в Трипіллі (припадок хотів, що в нашій делегації до отамана Зеленого був справдішній Зелений, хорунжий У.Г.А.!).

У Івана Івановича

— Іван Іванович? — спитаєте.

Це удільний князь, який не признає пануючого формально Денікіна. Влада його простягається на кільканацять сіл, у разі потреби може користуватися поміччю своїх сусідів — Петра Петровича, Онисима Онисимовича і т. д. Фактично влада Івана Івановича простягалася аж до самої Дарниці. Він прислав туди трьох провідників, які мали нас вивести з дому неволі.

Ясна осіння ніч 9 жовтня, 10 година вечера. Дві сотні зібралися втікати (решту нагло вислано на роботи). Стійки, що берегли в нашім сусідстві харчевих складів, присилувано замовчати (це зробили люде Івана Івановича — придусили їх). Цієї першої ночі треба було забігти аж до Трипілля, столиці отамана Зеленого, — яких 50 верстов! Найгірш прийшлися нам перші 20 верстов, до Чорної Могили, на якій очікувала нас сотня із самим Іваном Івановичем. Вона могла нас уже обороняти перед можливою погонею. Щойно на цій могилі ми трохи відпочили. Нас берегло 50 людей із крісами в руках і з одною мітральєзою… І це все царстві Денікіна… Двацять [і] кілька верстов від Київа!

Ранок. Густа мряка тяжить над Дніпром. Нам треба перейти зо дві верстві до місця на Дніпрі, де стояли укриті в лозах дараби, якими мали ми переправитися на лівий беріг Дніпра до “батька” Зеленого у Трипіллі, який держав зв’язок із нашою армією. Та тут нагла несподіванка! Заревів парохід на Дніпрі, і з мряки почав зарисовуватись його комин. “Чи ж би погоня? — промайнуло в голові. — Невже Денікінці так скоро її зорганізували? А може, це тільки звичайне підприняття проти “банди” Зеленого?”

Ще в Київі читали ми в “Кіевлянині” гострі вигуки проти своєї ж таки влади, яка не забірається (не збирається. — Ред.) остаточно знищити Зеленого. Ґазета доносила, як-то Зелений у білий день устроїв у часі ярмарку в Ржищеві віче, на якому взивав вступати до війська У.Н.Р. Саме в день утечі вичитали ми в “Кіевлянині”, що команда київської групи придумала всі міри задля “ліквідовання банд Зеленого”. І дійсно, як ми пізнійше довідались, вийшло проти Трипілля три групи: одна з Київа, друга з Білої Церкви, а третя зі стації Миронівки.

Треба негайно скритися!

Але де?

Кругом рівно як на долоні. Лиш де-не-де корчі лозини кругом (навкруги. — Ред.) маленьких озерців. Довкола одного такого озера розляглася наша ватага. Та парохід не зникав, став проти Трипілля і задубів. Висилаємо на звіди самого Івана Івановича. В напруженім ожиданні проходить цілий осінній день. Та він не минув без користи для нас, бо дав змогу пізнати весь чар Дніпра і його круч. Під промінням сонця почала мряка опадати, і нам відкрилися невиразні зариси темно-синіх круч, понад якими уносилася мряка, мов ясні духи на сніжно-білих крилах. Коло десятої години відслонилася нам цілковито права сторона Дніпра, а кручі виглядали немов осілі велети, що ждуть на даний знак до якогось могучого діла.

Щойно перед вечером сповістив нас Іван Іванович, що отаман Зелений не міг спокійно ждати у Трипіллі непрошених гостей, покинув свою столицю і подався через Ржищів до Македон. Його ціль опанувати Канів і згідно з пляном, привезеним їм з Кам’янця, перекинути свої сили на Лівобережжя, в Полтавщину. У Трипіллі появилися вже денікінські стежі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може, й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється із Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії.

По шматку розділено кілька бохонців хліба, принесених І. Івановичем, і, хоч-не-хоч, треба було розбити кілька копиць отави (трава, що виростає на місці скошеної. — Ред.) та старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на. це дозволяв. І цілий слідуючий день пересиділи ми у дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?

Щойно вечером з’явився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люду розділив він по хатах у найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.

— Чим же ж я вас нагодую, — бідкалася молодиця, — та ж у нас уже два тижні не мелють млини, бо не має вітру. Чи будете їсти яєшню із прісним ощипком?

Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра. Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять — багато з крісами від Івана Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближає нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й багато бадьорих хвиль перебули.