Мабуть, уже всі знають, що “Зелений” — це псевдонім. Насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Назва Трипілля виникла через те, що тут “сходяться кути трьох хлібних рівнин, розмежовані річками” Стугною, Красною та Бобрицею [2]. У метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за 1886 р. під № 51 записано: “Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати — Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любименко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 р. священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський”. У метричній книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [3].

Батьки майбутнього отамана вже мали п’ятеро дітей — Петра (1870 р. н.), Софію, Оксану, Григорія (1878 р. н.) та Одарку. Вже після Данила на Гайдаївці заспівали його менші — Панас (1891 р. н.) та Ганна (Галина). Галя була на 23 молодша за свою старшу сестру Софію.

Усі діти люблять, коли їм розповідають казки. В родині Терпил найкраще оповідав їх старший брат Данила Грицько. Казки у його виконанні були особливі: кожний герой у нього говорив “своїм” голосом — хто тоненьким, як зайчик, а хто грубим, як ведмідь. І багата дитяча уява малювала казкові пригоди так, ніби все те відбувалося насправді.

Розкаже Грицько казку, а Данило просить: “Іще розкажи, іще…” А брат: “Зараз спати пора, а завтра, якщо будеш слухняним та ще й мамі по господарству допоможеш, то я ще кращу розкажу”.

Казки в родині Терпил передавалися з покоління з покоління, тому й дійшли до наших днів. Одна з них була про козака Рися, який зборов дванадцятиголового Змія, що поселився під Києвом. Напевно, малий Данило хотів скоріше вирости і стати таким, як козак Рись, — сильним, хоробрим і справедливим, — і обов’язково перемогти під Києвом, на дніпрових схилах, дванадцятиголового Змія. А хлопець він був бойовий з дитинства — непосидючий і “шальоний”. Так зі слів батьків казала Євдокія Феодосіївна Пушкар, племінниця отамана Зеленого.

Ще в родині не забували, як мама Данила дванадцятилітньою дівчиною, 1861 року, проводжала в останню дорогу Тараса Шевченка. Була навіть у Києві в церкві Різдва Христового на Подолі, де виставили труну з тілом — щоб люди могли попрощатися з українським Пророком.

Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів та хижих птахів. Ковіньки мали попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [4].

Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це неблизько — 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добиралися пароплавом.

Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його Данило, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, хлопця тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..

Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут, у сусідньому Халеп’ї, археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну давню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською — за назвою волості.

У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам’яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив’яні кахлі. Знаходили діти й монети — візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.

Виводячи дітей на Змієві вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який “відзначився” 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. “Добре попрацювали” татари і 1500 року — у Треполі тоді залишилося “7 человекъ служебныхъ и не данныхъ” [5].

Напевно, Іван Андрійович водив учнів і в урочище Козацьке (раніше Гострий Камінь), що за 6 верст від Трипілля, де 2 квітня 1596 р. відбулася битва між козаками і військом Жолкевського. В ній загинуло близько двох тисяч осіб з обох боків, серед них і запорозькі отамани Шостак і Сасько, а гетьманові Матвієві Шаулі гарматне ядро відірвало руку. Тоді керівництво обороною перейняв Северин Наливайко, але і його поранило. Перевага поляків у силі вогню була очевидна — вони обстрілювали козацький табір гарматами. Але силою духу переважали козаки — їхня ненависть до напасників була така щира і гаряча, що допомогла вистояти і під гарматним обстрілом, і під час атак добірних королівських хоругв. Козаки ходили мов п’яні. Їхні очі все шукали ворога, щоб прохромити йому груди чи знести пихату лядську голову.

Звичайно, тут, в урочищі Козацькому, діти знаходили гарматні ядра, кулі, рештки зброї. І людські кістки.

Мабуть, розповідав учитель, як 1591 року до Трипілля завітав кошовий товариш Кшиштоф Косинський із військом. П’ять тисяч низових козаків перезимували тоді у Трипіллі. Більшої радості місцеві дівчата ще не знали. Як кажуть, козак не без долі, дівка не без щастя. Хлопці були на всякі смаки — чорняві й русяві, смагляві й білолиці, чубаті й під макітру стрижені. Траплялися й руді.

Полякам, які у Фастові збудували свій військово-політичний центр, не подобалася ця Трипільська Січ із неприступним замком. Ляхи вирядили військову експедицію, щоб покарати “зрадників" — так вони називали козаків, що не хотіли коритися польському королю. Але карателі нікого не злякали, ба більше — швидко перетворилися на об’єкт глузування — козаки з високих стін закидали їх то пекельними ядрами, то солоними дотепами. Відомо, що ненависть посилює ворога, а насмішка — вбиває. Ляхи, скрегочучи зубами від безсилої люті, безславно забралися геть. На прощання ще помахали кулаками, викликавши загальний регіт.

Косинський же, поповнивши своє військо войовничими трипільцями та завзятими мешканцями сусідніх сіл, рушив на Київ і в червні 1592 року здобув його!

Допомогли трипільці й запорозькому полковникові Карпові Скидану, котрий на чолі чотиритисячного загону 4 липня 1638 р. обложив трипільський замок, де сховалися поляки. Та високі стіни не врятували ляхів — вже 6 липня козаки здобули фортецю. Всіх, хто чинив опір, було без жалю посічено, маєток спустошено, фортечну артилерію забрано. Окрилені успіхом, трипільці у складі загону Нестора Бордаченка вигнали поляків із дніпровського побережжя — від Стайок і Трипілля аж до Києва…

На початку літа 1648 р. до Трипілля дійшли чутки про загибель коронного війська в Зеленій Діброві під Корсунем. Ця вістка надихнула багатьох. Кинувши рала, люди знову взялися за зброю. В липні козацькі ватажки Гайчур і Морозенко вибили з трипільського замку королівську кварцяну залогу, а польську владу скасували. Населення охоче йшло в козаки — вже наступного року Трипілля та сусідні Обухів і Германівка стали сотенними містечками Війська Запорозького. До Трипільської сотні, крім Трипілля, увійшли села Витачів, Халеп’я, Жуківці, Долина, Красне, Козіївка, Черняхів, Дерев’яна та Гнатівці (згодом Злодіївка). На чолі Трипільської сотні став Андрій Ворона. Зберігся поіменний список сотні — було в ній 180 відчайдухів…