Думін вчинив як типовий австрійський підстаршина, але ніяк не український патріот. Розстріл Заброди остаточно настроїв трипільців проти січових стрільців, “від тої пори його повстанці дивилися на Січових стрільців як на своїх противників” [122]. Так казав Зелений Євгенові Коновальцеві восени 1919 року, жаліючись на Думіна. Осип Думін вважав, що “жаль отамана Зеленого до С.С. (…) був неоправданий, бо він повинен був розуміти, що війна має свої закони і їх повинно було приміняти, де треба, з цілою суворістю”. І чітко дав зрозуміти, що зеленівці “були для Директорії і її армії ворожою стороною” [123].

Ось така логіка! Недарма обурювалися зеленівці, що “австріяки” стали гвардією правительства” [124]. Попри ідейність січових стрільців, вони все ж виконували роль “найманців”, які не мають жалю до місцевого населення, якого панічно боїться “народний уряд”. Назвати “ворожою стороною” селянство, що силою зброї місяць тому поставило до влади Винниченка і Петлюру, могла тільки чужа людина, бездумний солдафон. Невже за подібних обставин Думін вчинив би так безрозсудно у своєму рідному селі Грушеві на Дрогобиччині?

І далі Думін діяв як каратель, зокрема, через те що на стежу СС впало кілька пострілів із Жуківців, він обстріляв село шрапнелями та взяв трьох заручників.

Хіба інакше діяли на Трипільщині більшовики?

У них теж було “виправдання” — трипільці не хотіли їхньої влади.

Увечері Осипа Думіна покликали на пошту. Телеграфіст зі стрічки прочитав йому наказ штабу Осадного корпусу СС: негайно вертатися з відділом у Київ, бо частина потрібна “для скріплення фронту на Чернігівщині”. Насправді штаб Осадного корпусу готувався без бою здати Київ і не хотів залишити у трипільських снігах своїх товаришів. Евакуацію столиці було оголошено о 9-й годині 27 січня, але штаб мусив чекати відділ Думіна, який вийшов із Трипілля вранці наступного дня. Посувалися снігами через Злодіївку, Козин, Віту-Литовську та Мишолівку. У Києві тієї ж ночі відділ Думіна було розформовано та завантажено у вагони.

Історики подають цю історію як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого. Та й сам Думін визнав, що його відділ “не сповнив властивої своєї задачі, бо ані не роззброїв Трипільський район, ані не зліквідував зеленівської армії. На таку задачу, яку доручено моєму відділу, потрібно було далеко більше часу. В протягу півтора дня зліквідувати повстання, яке справді охопило цілий Трипільський район (у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства). Це було завдання немислиме до переведення. На те саме вже, щоби в цілому районі перешукати за зброєю, потрібно було щонайменше два тижні” [125].

Хоч на початку спомину Думін писав про “елементи, які збунтувалися”, тепер визнав, що “у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства”. Додам: озброєного і бойового селянства. Боюся, що якби відділ не був терміново відкликаний до Києва і Думін ще пару днів постріляв би з гармат по селах, то гостинні серця трипільських селян не витримали б таких “гостей” — і поховав би Зелений десь цей відділ у снігах Трипільщини. І ніхто б не знав, де він дівся.

Визнання Думіна, що отамана Зеленого підтримувала “більшість тамошнього селянства” — і не лише Трипілля, а й “цілого Трипільського району”, — наводить на думку, що Зелений врятував життя не тільки делегатам січовиків, а й воякам усього карального відділу на чолі з бездумним виконавцем злочинних наказів. “Розуміється, що того самого дня, якого експедиційний відділ вийшов із Трипілля, — писав Думін, — прибув туди отаман Зелений зі своїм штабом, а на другий день вся армія знову зібралася біля свойого батька. В тиждень після того зеленівці вже були під Білою Церквою і “віддячували” Січовикам за Обухів” [126]. Було за що!

Тим часом “грізна” Директорія рятувалася втечею. Хоч евакуацію Києва оголосили о 9-й ранку 27 січня, виїхали лише о 3-й годині ночі 29 січня. Драпав з Києва і “переможець Трипілля” Осип Думін. Півтора місяця поотаманували Винниченко з Петлюрою у столиці. Такою була їхня перемога над Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

Червоний бронепотяг "гибель контрреволюции". 1919–1920 рр. Копія.

А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її “командукр” Володимир Антонов-Овсеенко. 30 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: “Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери (…), с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче. (…) Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России” [127].

Українські селяни про ці наміри “північних братів” нічого не знали. Більше того, розчаровані гетьманом і Директорією, вони чекали Красну армію з великими надіями. Владу московських більшовиків скрізь зустрічали майже радісно. Гасла тоді були такі: “Долой буржуазну Директорію!”, “Долой предателів українського народу Петлюру та Винниченка!”, “Вся влада Радам!”

“Село переживало в цей час… якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, — писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. — Чекали щось ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали “братів” з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та “Україна”… Ось дочекались. Це було діло під Масницею… Коли як наверне “братів”, та купами по хатах і… в “Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі”. А баби: “Бий, — мовляв, — тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого". — “Нє разґаварівай — немцев і ґайдамаков карміла! Варі, тебе ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу..

Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, у старих літах будучи, “і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать” і, випровадивши своїх “гостей”, каже мені: “Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь”. Еге, воно таки так і було якраз — це були злодії (…), на лихо ще й жиди між ними — та й ще й самі комісари і командіри.

“Дивіця, — каже ця сусідка, — з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, “чужі”, але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: “Викінь ікони с хати, а то паб’ю”. Я вже насилу його впросила… Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, ато з цими хоть пропадай…” [128].

Мабуть, із тривогою їхав Данило Терпило до ставки головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як “командукр” запам’ятав ту зустріч: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона “однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканність і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських. (…) Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню” [129].