Агітував селян не йти до колгоспу, оскільки це погіршить їхнє життя та посилить Москву. Щоб не йти до колгоспу, організував і став головою трудової артілі візників.

У сім’ї підростали троє діток — Тетяна, 1920 р. н., Іван, 1922 р. н., і найменший Льоня, 1924 р. н. Дітей своїх дуже любив. Коли вони були малі, садовив усіх трьох собі на груди, голубив їх. Так і засинав.

Наприкінці 1929 р. нарешті добудував хату. Свдокія казала:

— Ледь-ледь стяглися.

Та пожив у ній Федір недовго. На селі почалася нова хвиля арештів чоловіків, які воювали у Зеленого.

І ось на Різдво 1930 року глечик з узваром, що стояв разом з кутею на столі під образами, раптом тріснув і розвалився. Узвар розтікся по столу. Свдокія сприйняла це як лихий знак. Заплакала і промовила:

— Мабуть, хазяїне, не минуть і тебе. Загребуть…

Федір її заспокоїв, але ж вийшло саме так.

10 лютого 1930 р. його, як і багатьох інших трипільців, було заарештовано. Чоловіків зігнали на площу біля сільради, “на гамазеї”. Наймолодший синок, Льоня, біг за батьком, коли його вели до сільради. А там кинувся до нього з криком “тату!”. Чекіст так уперіщив його нагайкою, що дитина зайшлася криком. Батько озвався лайкою на нелюда, за що і сам отримав нагайкою. На щастя, сестра Таня (моя майбутня мама) вибігла зі школи разом з іншими дітьми і забрала малого Льоню.

Спочатку діда тримали в Лук’янівській в’язниці. Там побував і піп з якогось близького села. Йому вдалося вирватися звідти. Він і приніс останню звістку Свдокії. Розповів, що Федір поводить себе дуже гарячково, неспокійно. Лаявся, обзивав слідчих, плюнув на конвоїра…

Святий отець сказав про діда:

— Схоже, він звідти не вирветься і не виживе.

Передав коротку записку від Федора: “Дуня, за всяку ціну збережи дітей”.

Дружина виконала заповіт чоловіка.

Щоб уникнути арешту, “дружині ворога народу" довелося тікати із села, залишивши дітей самих. Час від часу навідувалася до них по ночах, приносячи їжу. А у погребі були овочі. Дочці Тетяні було на той час уже 11 років і вона вранці, з молодшим братиком розпалюючи вогонь у печі, варила квасоляника, чекаючи, коли з’явиться мама і щось принесе їсти. Місцеві власті мали завдання її виловити, щоб разом з дітьми вислати на Сибір.

Якось найменший син Льоня виліз на клуню, яку вже “соввласть” відібрала, щоб спиляти якоїсь деревини для розпалювання печі. А тут якраз їхав мотоциклом голова сільради. Побачивши на даху клуні хлопця, почав по ньому стріляти. Хлопчик, злякавшись, упав з висоти на тік і пошкодив собі хребет.

Тетяна з братом Іваном затягли Льоню до хати. Плакали і чекали ночі — може, прийде мати. Мати з’явилася, забрала на руки сина і поспішила з ним до Києва. Добрі люди, у яких вона переховувалась і працювала за наймичку, згодилися покласти хлопця до лікарні під прізвищем свого сина. Та довге лікування не вберегло дитину від каліцтва — він на все життя залишився горбанем.

Євдокія продовжувала переховуватися по знайомих у Києві, перебиваючись випадковими заробітками. В 1932 році вона зрозуміла, що наближається голод. Щоб уберегти дітей від голодної смерті, вирішує здати їх до дитячого будинку. Вона впросила знайомого двірника відвести і здати їх у дитячий “распределитель”, що містився на вулиці Чудновського (тепер Терещенківська) у дворі — між нинішніми Музеєм російського мистецтва та Музеєм Ханенків.

І от по одному боці вулиці Чудновського двірник веде трьох “безпритульних, знайдених на вокзалі” дітей, а по другому боці йде їхня бідна мати… Вона наказала дітям: “Тримайтесь укупі, разом, щоб ні в якому разі вас не розлучили. Тільки втрьох. Я вас знайду обов’язково. Мені так легше буде вас знайти”.

Та працівниця дитприйомника причепилася до двірника:

— Ти ґдє іх взял? Ето нє вакзальниє дєті, ето дамашніє. Чьї ані і аткуда?

Двірник стояв на своєму, вони, мовляв, з вокзалу, загубили там матір.

Двірнику вдалося нарешті переконати тітку, і вона взялася оформлювати документи, щоб відправити в різні — згідно з віком — дитячі установи. Сестра Таня почала просити, щоб їх разом відправили, не розлучали, тітка не погоджувалась. Тоді Іван вистрибнув на підвіконня і мовив:

— Якщо нас розлучать, вистрибну у вікно.

Працівниця його стягла, добре натовкла і сказала:

— Поєдут так, как на ніх аформлєни бумаґі.

На щастя, працівник, що мав супроводжувати дітей за місцем призначення, пожалів їх і змінив дати народження та доправив усіх трьох до дитячої колонії під Житомиром.

Через деякий час мати налагодила контакт із місцевою жителькою, яка таємно влаштувала їй побачення з дітьми.

Після арешту начальника колонії у закладі поширився бандитизм, старші безпритульні тероризували молодших. Життя стало страшне. Євдокія домовляється з цією місцевою жінкою, щоб діти пожили у неї, а вона і діти будуть в усьому їй допомагати. Деякий час так і було. А потім син Іван повернувся у Трипілля. Євдокія з найменшим жила у знайомих у Києві, працювала прачкою у чужих людей, син знаходив теж якийсь підробіток, а дочка Таня почала трудитися на “конфєгке” (кондитерській фабриці) в мармеладному цеху. Так і жили.

1939 року Івана Петриченка забрали в армію. Євдокія з молодшим сином Льонею повертаються у Трипілля, дочка Таня влаштовується молодшою вихователькою в дитячому садку.

Євдокія сказала:

— Раз взяли в армію сина “ворога народу” — діло іде до війни.

У 1941 р. почалася війна і волею долі мати і діти зійшлися в рідній хаті, яку збудував батько. На війні Іван воював у розвідці. На нього двічі приходила похоронка, а він уцілів. З війни повернувся із двома солдатськими орденами Слави і медалями.

Сів на порозі й заплакав. Зірвав усі нагороди із грудей і закинув їх у город у гарбузиння, сказавши:

— Забрали нашого батька, то заберіть і свої нагороди.

Сестра Таня, моя мама, потім їх позбирала і зберегла, і я із сестрою Раєю потім ними гралися.

Через клеймо “діти ворога народу” наша мама і дядьки не отримали вищої освіти — хоч були здібними від природи. Все робили своїми руками: вміли і хату накрити, і мереживо до рушника сплести…

Пам’ятаю такий випадок. Заходить до нас у двір поштарка і каже до Євдокії Прокопівни:

— Бабо, вам нарахували пенсію 2 крб., розпишіться.

— Яку пенсію, що за пенсія?!

— Держава тепер буде вам платить. Влада про вас піклується.

— Нехай ця влада цю пенсію покладе батьку Сталіну у домовину! Вояж йому лишилася винна 15 років Сибіру. Віддайте йому мою пенсію за борг. Думав мене згноїть у Сибіру, аж його раніше вхопило. Щоб його сира земля не прийняла!

Отакою була моя баба!

Називали її по-вуличному баба Прапорщиця.

Вона залишилася вірною своєму чоловікові — і тілом, і душею.

І дітей своїх виховала українськими патріотами.

Ніна ЦВЄТКОВА, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії

Київ, 22 листопада 2011 р.

1. Байдачний Тиміш Тимофійович.

2. Віденко Євдокія.

3. Віденко Іван.

4. Віденко Марко Іванович.

5. Бойко Гаврило Антонович.

6. Бондаренко Роман.

7. Борщ Андрій.

8. Булавин Василь Мусійович, 1908 р. н. Репресований 1938 року.

9. Булавин Петро Юхимович, 1904 р. н. Репресований 1937 року.

10. Вадис Іван Юхимович, 1902 р. н. Репресований 1938 року.

11. Вадис Степан Юхимович.

12. Василенко Дмитро Пилипович.

13. Волошин Петро Федорович, 1886 р. н. Репресований 1938 року.

14. Гаркавий Олександр.

15. Гаркавий Павло.

16. Глобенко Ілля Данилович, 1899 р. н. Репресований 1938 року.

17. Горбенко Василь Миколайович.

18. Горбенко Карпо.

19. Грицаєнко Андрій Гаврилович, 1898 р. н. Репресований 1938 року.

20. Дзюбенко Антон Микитович.

21. Дзюбенко Михайло Павлович.