Пройшовши не більше п’яти мінут, відділ задержався. Провідник рукою показував комендантові нашого отряду хату, в якій містився штаб. Великий будинок, покритий червоною бляхою, робив миле вражіння. Був то один з тих українських будинків із білими стінами у вишневому садку, в яких звичайно живуть багаті полтавські дуки-козаки. Величеньке подвір’я, а за хатою — обширні клуні й комори вимовно (виразно. — Ред.) свідчили про багатого хазяїна.

— І знала “комуна”, де усадовиться, — шепнув хтось із гурту, — в куркуля розгостилась.

— Вперід! — тихо, але різко розказав (наказав. — Ред.) комендант, сам відчинив широку браму і з крісом, готовим до стрілу, увійшов на подвір’я.

Ми увійшли за ним і сейчас же розділилися, одні пішли прямо під дім, а другі зачали його окружати із садку.

На подвір’ю ми йшли, вже не заховуючи звичайної осторожності, себто не робили т. зв. котячих кроків, а йшли повною ходою. Ще кілька кроків — і ми будемо під самими будинками.

— Кто там йдьот? — роздалося нараз з-поза хати, і в ту майже мить гримнув вистріл, але з нашої сторони.

Ми кинулись бігцем під хату і зачали жарити у вікна, та в тій же хвилі посипались із вікон густі стріли. Міліціонери, видко, хотя й і по гульні, вмить зрозуміли, що за гості в їх, і начали боронитися. Всередині було їх, здається, чоловік біля дванадцяти, а один, цей, що крикнув “кто йдьот?”, держав сторожу надворі. На наше щастя, сторожовий ходив не біля брами, а тільки поза хатою з другої сторони, бо коли б він був нас зауважив скорійше, то зрозуміло, що ми були б так скоро не знайшлися під вікнами “штабу”.

У кілька мінут і зі сторони волості почулося кілька поодиноких вибухів, а далі піднялася така стрілянина “як на фронті”. Видко, що там діло йшло поважнійте, як у нас. Ми стояли між вікнами (у вікно тепер годі було стріляти, бо міліціонери відстрілювалися з їх), другі в садку, а треті за клунею. По першій густій перестрілці настало ніби примусове перемир’я.

— Жарте, хлопці, у вікна! — крикнув в кінці командант до тих, що були в саді й за клунею. — Та осторожно, щоб тих не побить, що під будинком.

І знову началася перестрілка. Ми за всяку ціну старалися якнайскорше покінчити зі “штабом”, щоб піти з підмогою відділові отамана, та, мимо нашої охоти, все йшло досить поволі. Міліціонери зайняли всі вікна, і годі було приступити. Деякі з партизанів начали кричати до міліціонерів, щоб піддалися, та ті навіть не відвічали, а ще завзятійше відстрілювалися. Це було зрозуміле. Міліціонери знали, з ким мають до діла, знали, що їх ждало, коли б живими їм впасти в руки партизанів, тому постановили боротися, мабуть, у надії, що їм з поміччю наспіють червоноармейці. Та вони не знали, мабуть, того, що кацапні було ще горячійше, чим їм.

За якої півгодини стрілянини біля волості зовсім утихло. Кавалерія, що їздила по вулицях і держала службу між обидвома відділами нашого загону, донесла, що біля волості “діло кончене”. І дійсно, небаром відділ отамана вже був під штабом — нам на допомогу. Тепер прийшла черга й на “товаріщей міліціонеров”. Щонайлучші стрільці зайняли місця на городі проти вікон, що виходили до клуні, й начали “жарити”, що аж з вікон дребезґи летіли. В кілька хвиль потім міліціонери опустили ці вікна, а начали боронити тих, що виходили до дороги і на подвір’я.

Щоб чим скорійше упоратися зі штабом, отаман приказав підпалити хату. Це, хоть крайнє средство, одначе мусіло бути вжите з огляду на положення в місточку. Бо хотя й відділ під проводом отамана розбив большовицьке поготівля — вистріляв їх много по кватирах, то все-таки більша частина кацапні остала в живих, криючись на перший відгомін стрілянини по городах та бур’янах. Так само міліціонери, які ночували по хатах, могли зібратися і пробувати ставляти опір. А найважнійше було те, що з Баришполя, де стояв великий большовицький кавалєрийський отряд, могла наспіти поміч.

Отаман видав приказ, і за хвилю хлопці тягнули вже з клуні околоти соломи і, закриті углом хати, підпихали їх під дерев’яний рундук. Коли біля рундука було до півфіри соломи, запалено на довгій тичині віхоть сіна і підіпхано туди, бо підійти близше до рундука було небезпечно. Міліціонери, коли побачили, на що заноситься, стали знову “жарити” з вікон від подвір’я. Та те все нічо їм вже не помагало. За кілька хвиль солома зайнялася і в гору піднялися клуби диму.

У місточку тим часом все розбудилося. Селяни боязко визирали з хат, та на вулицю ніхто не посмів вийти. Кавалерія дістала наказ вислати розвідку в сторону Баришполя і патрулювати по вулицях.

Уже зовсім розвиднілося, сонце викотилося із-за степу, і перші проміння впали на землю. Ми стали ждати, аж займеться рундук, а від него й цілий будинок. Та все те йшло дуже поволі, треба було знову докинути мало що не чверть скирти соломи. По цім рундук зайнявся, потім начав горіти верх будинку, а вкінці огонь перекинувся й досередини. Міліціонери, мабуть, із розпуки стріляли без пам’яти, як скажені. Та наші хлопці також не дармували.

Коли вкінці огонь охопив і ту часть будинку, де міліціонери боронилися до останку, наші заперестали стріляти. Наша ціль і так була осягнена. Міліціонери, чи живими, чи мертвими, мусіли попасти в наші руки. Кількох з їх пробувало було вискочити вікном, та впали, прошиті нашими кулями. Коли вже видко було як огненні язики лизали канцелярію штабу, почулося ще кільканайцять вистрілів ізсередини, а потім страшний гук. По цім усе затихло. Ми підіждали ще кілька хвиль і підійшли до вікон. Ізсередини ніхто не відізвався. Міліціонери-комуністи, кати і розбишаки місцевого населення, одержали належну їм нагороду. Наша праця у Воронькові була наразі скінченою.

Тепер отаман приказав скликати селян гасити хату, що селяни скоро виконали. До отамана між тим підійшло кількох селян і в імені населення подякували за освободження “хоть на часиночку’ з-під большовицько-кацапської кормиги.

— Ви местники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці, й вас ми завсігди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимем, — говорив один старий поважний селянин.

Мені тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, й те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися.

При пращанню з нами многим селянам стояли слези в очах.

— Гукніт нас, а ми всі з вами підемо, — говорили многі з них. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.

— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки Вороньківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.

Сонце вже підходило до полудня, як наш загін на підводах, нагружених здобутою зброєю і набоями, співаючи, опустив бідне, пригноблене, беззахисне місточко.

О. Д. (Осип ДУМІН)

О. Д. (Осип Думін). Местники. Спомин партизанки на Великій Україні // Календар Червоної Калини на 1924 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1923. — С. 158 — 166.

Після нашого нападу на місто Вороньків уночі з четвертого на п’ятого серпня 1921 року стягнули большевики в район Рудакова — Кального значні сили. Наша розвідка оцінювала їх на три курені піхоти і дві сотні кавалерії.

Наш загін числив тоді до 50 люду і був завеликий, щоб міг безслідно зникнути в дооколичних селах. Щоб не дати большевикам змоги ставати нам по п’ятах, ми постановили розійтися. Полтавці мали остати на Лівобережжі й пересунутися дальше на південь в околиці Переяслава, а Гощівці вернути в Гощів. За дві-три неділі оба відділи постановили знов зійтися в Рудяківському або Гусинецькому лісі.