1912 року земство, знаючи про таланти Петра Середи, звернулося до нього й Андрія Неїжка зі Стайок із проханням змалювати в Обухові стару школу під стріхою, оскільки її мали зруйнувати, щоб на тому ж місці побудувати нову. До Обухова й назад Петра та Андрія возили поштовими кіньми. Як панів! Та й заплатили гарно. По 10 карбованців кожному!

Дітей Петро Федорович виховав національно свідомими. Про це свідчать спомини старшини Галицької армії Василя Ілащука, опубліковані в цій книзі. Зокрема, старший, Микола, вмів співати “Не пора”, “Ми гайдамаки” та інші національні пісні. Галичани, втікачі з денікінського полону, почувалися щасливими, що пісні на слова українських поетів з Галичини — Івана Франка та Осипа Маковея — вони могли слухати серед дніпрових круч.

У бібліотеці Петра Середи було багато українських книжок, виданих у Женеві, Києві, Катеринославі та Львові. Серед них найпочесніше місце посідав “Кобзар” Тараса Шевченка.

Коли Петро Федорович віддав дочок заміж, а сини збудували собі хати, він через незгоду з дружиною змушений був покинути своє обійстя. Забравши цимбали, пішов у Забару (урочище в селі Стайки) і пристав у прийми до самотньої жінки Одарки. Односельці посміювались, мовляв, бач, який, при живій жінці ще одну має.

Коли напередодні Голодомору народилася дочка Катерина, Петрові Федоровичу минув уже 61-й, дружині теж було немало — близько 45 років! Цікаво, що Катерину Середу хрестила молодша дочка Лисенка — Катерина Миколаївна (своїх дітей у неї не було). Вона влітку разом із чоловіком, художником Ігорем Масляниковим, винаймала хату у сусідньому ХалепЧ.

Талант співака і музики передався внукові — Василю Васильовичу Середі. На жаль, йому в дитинстві снарядом відірвало кисть лівої руки. Попри це, він керував сільським духовим оркестром.

А цимбали пропали у Другу світову — забрав якийсь дурень-німець.

Не раз Петро Федорович зі сльозами згадував про цю болючу втрату.

По війні Петро Середа працював садівником у рідному селі.

Рідна земля прийняла його 1947 року.

Вічна пам’ять!

Лариса ГРОМАДСЬКА

Бориспіль, листопад 2011 р.

За часи незалежності України дослідники повернули багато імен борців за волю України. Ось ще одне ім’я — Василь Іванович Купрієнко. Про нього в часи СССР можна було говорити лише як про “ворога народу” та “бандита”.

Його ім’я збереглося завдяки “Спогадові з історії села Гребені” Андрія Федоровича Не'їжка, що він колись передав краєзнавчому музею села Стайки. Хоч Андрій Неїжко був людиною комуністичних поглядів, але саме він зберіг для нас важливі факти та імена.

Ось виписка з “Історії села Гребені”: “1918 року, улистопаді, Купрієнко Василь Іванович, що був членом партії лівих есерів, формував у Трипіллі повстанський полк. З села Гребені до того полку пішло 12 осіб. Поіменно цих людей не вдалося встановити. Цей полк брав участь у боях у складі Петлюрівської армії”.

Тут йдеться про формування полків Дніпровської повстанської дивізії у листопаді 1918 року під час антигетьманського повстання.

Скинувши гетьмана, Василь Купрієнко повертається в рідне село. У складі комісії розподіляє поміщицьку землю. Вчителює.

Коли навесні 1919 року отаман Зелений підняв повстання проти червоної Москви, Василь Купрієнко знову “подався до Зеленого”. У червні по Дніпру повз Гребені, за свідченнями очевидців, пливли трупи. Невдовзі і чутка наспіла: то Зелений побив у Трипіллі червоних. У Гребенях виділяли людей, щоб ті трупи закопувати або відпихали від берега.

Автор “Історії…” згадує, як зеленівці пройшли через Гребені й захопили Ржищів.

Зафіксував автор і те, що 20 липня 1919 р. біля Гребенів пропливав буксирний катер “Шарлотта”, на якому перебував отаман Зелений зі своїм штабом. Він повертався з Переяслава, де, розбивши комуну, скасував Переяславську угоду. Повертався не з порожніми руками, адже захопив переяславський банк. Треба ж військо утримувати!

За отаманом кинувся бронепароплав “Вірний”. Гарматним пострілом він збив на “Шарлотті” трубу. Катер причалив до берега в Янчі (урочище у Гребенях). Зеленівці поприв’язували до мотузків речі й покидали у воду. Прикріпили їх до берега за коріння та штурпаки, щоб потім відшукати, а самі роздягалися, перепливали затоку і — хто куди. Сам отаман Зелений прибіг у Гребені, на Горянщину (куток села), там обсушився й переодягнувся. На другий день зеленівці повернулися, шукали свої скарби, але їх там уже не було, — місцеві ж бачили, де і що було прив’язано.

На “Шарлотті” більшовики захопили 4 кулемети та 4 пуди срібних монет.

Через кілька днів загін Зеленого знову був у Гребенях, шукав підводи, які б їх відвезли до Трипілля. Не сидів отаман на місці! Така партизанська тактика: весь час перебувати в русі, несподівано — “нізвідки” — появлятися, нападати на ворога і так само швидко зникати.

Василя Івановича Купрієнка більшовики арештували 1921 року-за те, що боровся за Самостійну Україну у лавах Армії УНР та Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Вислали у Сибір. Повернувся він на Батьківщину вже після війни. У Гребенях помер приблизно 1947 року, там і похований. Залишив по собі дочок — Віру і Любу. Сьогодні в селі його рідні вже немає: дружина, Ольга Василівна Купрієнко (близько 1902 р. н.) померла 1980 року, а діти дочок Люби і Віри живуть у Києві. Казали односельці, що Люба і Віра своїм дітям про їхнього діда нічого не говорили — боялися згадувати про ті часи.

Антоніна ЛИТВИН (ГАРМАШ)

Гребені — Стайки, листопад 2011 р.

Як не стало Зеленого, не стало і його армії… Червоні зайшли в Щербанівку й почали палити хати зеленівців. Так згоріла і хата Петра Стрільця. В селі знали, що він допомагав Зеленому, тож активісти обзивали його “зєльоновцем”. Коли почалася колективізація, більшовики забрали конячку і розібрали клуню, бо Стрілець відмовився йти до колгоспу.

Якось навідався брат дружини Одарки, Петро Глущенко із села Красного, людина освічена, садівник, агроном, закінчив інститут. Порадив:

— Ти, Петре, з цею владою не жартуй, вона тебе так не залишить. Іди в колгосп, бо буде гірше.

— А навіщо мені той колгосп? — відповів Петро. — Ми жили як люди і житимемо так і далі, не голодні і не босі… На днях приходив виконавець із сільради, говорив, що визивають на розмову. Ну що ж, піду…

Наблизившись до хати “розкуркуленого”, з якої зробили сільську раду, почув спів і п’яні вигуки активістів та активісток. Вони щойно повернулись із Григорівки, де громили церкву разом із григорівськими комунарами. Гарна церква була. Обдерли її як липку, хреста збили і все начиння вигребли на вулицю. Щербанівці навантажили на підводу великі ікони (у зріст людини) — Діви Марії, святого Миколая, Георгія Побідоносця. З них вирішили поробити столи та щити в сільській раді. Коли Стрілець зайшов до хати, п’яні активісти почали глузувати:

— Зєльоновєц, зєльоновєц, ми с тебя сдєлаім катлєту.

— Что, не хочеш в калхоз? — кричав миршавий жидок з Обухова Рябошапка. Писок у нього був перекошений, побитий віспою, а очі булькаті, як у жаби.

— Він самостійник! — викрикував щербанівець Петро Духленко.

Два п’яних активісти схопили Стрільця за руки, а п’яні дівчата заверещали:

— Бий його, сволоч зелену, недобиту! — І вп’ялися кігтями в густу шевелюру.

Ззаду відчув тяжкий удар, більше не пам’ятав нічого.

Тіло обм’якло і гепнулося на долівку. Оришка і Санька топтались по Петрові, важкі стегна і сідниці трамбували Петрове тіло. Сп’янілі дружини активістів накрили Петрове тіло великими іконами і почали витанцьовувати революційні частушки. Ікони рипіли на Петровій спині, а товста, як колода, Санька гецала з усієї сили. Діти, що заглядали у вікна, злякано витріщивши очі, вже роздзвонили по селу, що комуністи з активістами побили Петра Стрільця.