Галантереєю торгували Етля Лейбівна Бородкіна та Еля Меєрівна Голубчик, грамофонами — Арон Аврамович Берленд. Власниками залізоскобових крамниць були Акива Йоськович Паволоцький, Лейба Аврамович Піявський, Бенц Гершкович Рубин, Волько Шльомович і Шльома Аврамович Поляченки.

Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м’ясними — Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном — Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою — Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою — Нахман Янкельович Грінберг і Аврум Поляченко, зерном — Бенц Шмульович Кирнос.

Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Половинчика, Веніаміна Лейбовича П’ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [13].

Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували юдаїзм, який усіх не жидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: “…Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним” [14]. Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай — “торгуй правдою, більше бариша буде”. У них був інший принцип: не обважиш — не проживеш, не обдуриш — на душі буде неспокій.

Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. “Жид брехнею живе, все з нас тягне”, “Жид не сіє і не оре, а обманом жиє”, “Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба”, “Жид як не ошукає, то навет не пообідає”, “Жид як не збреше, то удавиться”, “Жид, и молячи, вчицця обманювати”. Після таких невтішних оцінок йшли висновки: “Жида перехрести, та и голову одотни”, “Жида вбий — сорок гріхів з душі” [15].

Торгувало у Трипіллі й кілька українців — Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців — історичних володарів цієї землі — потерпали в умовах малоземелля й нестатків і мусили записуватися на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.

Київ, поч, XX ст. Копія.

І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.

Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, навіть на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто юдеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.

У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі й дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а “малоросів” використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за “питання війни” й очолював боївку терористів.

Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпало їхнє плем’я, адже чи не всі революції і повстання в Російській імперії супроводжувалися погромами. Кого бить, люди знали. Так було у Трипіллі у 1881 — 1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.

Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні, їхні автори мали кумедні прізвища — Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді… Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, необхідність здобуття для українців національної держави. Чи розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського? А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!

Може, й через чужі книжки і став Данило Терпило не на шлях боротьби за політичні права українського народу, а на слизьку стежку боротьби за демократичну Росію, слизьку, як жидівське революційне слово. Що нам, врешті, з того, що Росія буде демократичною, якщо вона далі гнітить Україну?! Та й хіба здатна традиційно самодержавна Росія, з її царем-тираном і дикими холопами замість громадян, стати демократичною?

1905 року у Трипіллі виник осередок Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) з Іваном Гавришем на чолі. До Трипілля з Києва нелегальну літературу привозили брати — “професори Щербини”. Вони збирали прихильників по ярах — у Вовчому, Ромашковому (за Трипіллям). Пароль був такий: “Куди йти?” Відповідь: “На Зелений (участок)”. Саме звідси, стверджували родичі Данила Терпила, і пішло його нове ім’я [16].

Оті Щербини й організували в містечку гурток анархо-комуністів, до нього увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний і Данило Терпило, якого вже тоді, напевно, почали звати Зеленим. Хлопці підкидали селянам і міщанам прокламації російських соціал-демократів: “Єврейський погром у Гомелі”, “До рекрутів”, “До робітників залізничних майстерень”. Звернення “До всіх громадян” закінчувалося так: “Будем смело смотреть революции в глаза, будем приветствовать ея приближение, она несет нам свободу и счастье”.

Діяльність революціонерів не залишилась поза увагою “охранки”, яка викрила керівний склад організації, зв’язки та паролі. 26 липня 1906 р. жандармський ротмістр уже доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьеву: “За агентурними даними, вчитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів, входить до фракції останньої — селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому має серед них величезний вплив, який матиме згубні наслідки” [17].

1906 року внаслідок доносу трипільського священика арештували і вислали до Сибіру Івана Гавриша. Керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. Та й він потрапив у поле зору жандармів, адже не раз виступав перед селянами проти царя.

Щоб уникнути арешту, Зелений переїхав до Києва. Працювати влаштувався в залізничному депо. “В час перебування у Київі, — розповідав він, — був членом російської партії с.-р., але скоро її залишив через непорозуміння за видавання книжок на українській мові. Після виходу з російської партії я працював в українській с.-р. партії разом з Миколою Залізняком (у 1914 р. керівник Спілки визволення України. — Ред.) та Максимом Ковалевським. Перший раз був арештований в 1907 році і просидів в тюрмі 3 місяці, другий раз — 22 вересня 1908 р. за належність до російської партії с.-р. Тоді ж по суду був відправлений, як висланець, у Архангельську губ., де і пробув 3 роки” [18]. Якби не зменшив собі вік, отримав би більш тяжке покарання.